Свого часу я не пішов з сім’ї тільки через те, що і мої, і батьки дружини благали мене жити заради дитини. Доньці тоді було років 5, у мене закрутився роман, дружина — чи то на зло мені, чи так вже склалося — теж знайшла втіху на стороні. Одним словом — сім’я розсипалася на очах. Але ми якось сіли, поговорили і вирішили не руйнувати стосунки, бо у нас же донька!
Ось так і гралися у щасливе подружжя, робили гарну міну при поганій грі, зовсім не зваживши на те, що дитина почала відчувати себе винною у всіх сімейних негараздах. Бо вона відчувала тягар вічного боргу, котрий неможливо віддати…
Моя дружина тихенько радилася з малою, розлучитися нам чи ні, бо, мовляв, тато поганий. Потім питалася, чи не вийти їй заміж за іншого дядю… Зрештою, тільки минувся цей тяжкий для мене період, як настав інший, коли донька підросла і почала жахати дружину своїми підлітковими витівками. А та, не знайшовши інших аргументів, кричала: «Якби не ти, ми би з твоїм батьком давно розлучилися!» Після одного з таких скандалів мала наковталася таблеток. Це просто щастя, що я вчасно повернувся додому з роботи. Ледь врятували. Вона потім плакала і казала, що так боїться втратити нас обох, бо дуже любить нас однаково.
А потім донька стала зовсім дорослою. Вийшла заміж. Але ми з дружиною і думати не могли про те, щоб вона жила окремо. Бо ж все заради неї! Бо як же ми без неї? Лякали її труднощами самостійного життя, переконували, що ніхто не буде любити її так, як її любимо ми.
І нещодавно вона таки повернулася до нас. З речами і онуком. Назавжди. Дружина радіє, вона щаслива. А я думаю про те, що тоді давно, коли вона була зовсім маленька, ми поламали їй життя, бо залишилися жити разом заради неї. Нікому це щастя так і не принесло…
Володимир
