Про вінницьке подружжя Надії та Володимира Сироватко без перебільшення можна знімати фільм. Маючи дві вищих освіти, роботу у столиці, добровольцем пішов служити на передову та дивом залишився живим після шквальних обстрілів.

Коли повернувся до коханої дружини, заявив про бажання всиновити маля. Та хто ж міг подумати, що вони стануть чудовими батьками відразу для трьох хлопчиків — Артема, Максимчика та Миколки! Про війну, тернистий шлях до усиновлення та своїх козачат подружжя в ексклюзивному інтерв’ю розповіло нашому кореспонденту.

– Наша спільна історія почалась зі знайомства у 2004 році. Я тільки повернувся із строкової служби – згадує Володимир. — З Надійкою зустрілися на центральному вінницькому мосту. Я тоді був з другом, а вона із подругою. Познайомилися. Ми якось одразу знайшли спільні теми для розмов. У 2007 році одружилися.

Дружина на той час закінчила педагогічний університет та працювала викладачем у ВНТУ. Чоловік, маючи освіту юриста, вирішив продовжити навчання в Одеському регіональному інституті державного управління НАДУ при Президентові України). За рік навчання виграв столичний конкурс на юриста у Міністерстві культури України. Надія покинула викладацьку діяльність і переїхала до нього в Київ. Невдовзі здобула посаду у прес-службі Міністерства освіти та науки, яке тоді очолював Дмитро Табачник.

– Пропрацювала там два місяці. Стався цікавий випадок за участю Табачника, — сміється Володимир. — Дружина побачила кілька документів, у яких екс-міністр писав хвалебні оди ректору Санкт-Петербурзького університету. Вразило те, що у міністерстві планували випускати підручники з історії України окремо для жителів східного, центрального та західних регіонів України. А ще планували видавати їх за співавторства із російськими фахівцями. Під час одного зі святкувань, на якому був присутній Дмитро Табачник, він називав УПА зрадниками. Дружина була єдиною, хто не подав йому руку та вийшов геть. Вже через день її перевели працювати до іншої установи.

Коли восени 2013 року мільйони людей вийшли на Євромайдан, Надія та Володимир не стояли осторонь. Володимир пригадує, що тоді на роботу до Мінкультури ходив у берцах. Усі події знімав на фотоапарат задля історії…

– Як тільки оголосили про мобілізацію, вирішив йти служити. Хоча посади держслужбовців бронюються, тобто не підлягають призову. Втім, мені у призові відмовили за станом здоров`я. Потрібно було робити операцію. Зробив. Після неї дали відстрочку на три місяці, але чекати я не став. Через місяць воєнком здався і я отримав повістку по мобілізації, — продовжує Володимир Сироватко.

– Тоді із забезпеченням були проблеми. Бронежилет, каску, спальник та штурмовий рюкзак придбали на роботі колеги. Дружина докупила інші необхідні речі. Направили мене та інших хлопців у військовий навчальний центр на підготовку. На місці нам повідомили, що стрільців їм не потрібно. Мене це шокувало, бо я справді хотів воювати, а нас не брали. Лише коли ми з хлопцями пригрозили скаргами до Генштабу, нас прийняли та відправили на перекваліфікацію. Невдовзі потрапив у Широкий Лан. Через два тижні прибули у зону АТО. Побачене шокувало. Зруйновані будинки і навхрест забиті вікна, згорілі автівки, породисті собаки, яких тут покинули…

Ніс службу в районі міста Красногорівки Донецької області. Пам’ятаю, як вперше накрили «Градами». Зараз не розумію, як вистачило розуму зняти на відео цей момент. Обстрілювали і з мінометів. Снаряди лягали настільки близько, що закладало вуха, тижнями нудило, і головні болі були звичайним явищем. Пам`ятаю, як під Різдво із десяти чоловік нашого відділення на місці залишилося четверо. Хто «ліг на больнічку», комусь пощастило з відпусткою… Тоді через сильний мороз нам потрібно було кожні півтори години мінятись на посту. Про який тут сон можна думати. За рік на передовій з рядового стрільця став командиром відділення. У позивних теж еволюціонував. Завершив службу Прокурором. Завдяки юридичній освіті зміг допомогти більше як 400 побратимам ще на передовій оформити і отримати УБД. Командир роти довірив займатися документами. Тоді і перевели в штаб. Якось прилетів «подарунок» від ворога. На снаряді було написано «Сдохните, суки. С любовью, Багира». Автором цих слів стала відома снайпер-сепаратистка. Така жорстокість сильно вразила…

У Збройних силах України Володимир Сироватко прослужив більше року. Ще на війні зрозумів, що хоче стати батьком.

– Ми на той час були одружені вісім років, а діток не мали. Втомились від безкінечного лікування, аналізів, штучних запліднень. Все було в нормі, а лікарі лиш руками розводили. На війні я зрозумів цінність життя, коли втратив там трьох молодих побратимів, які не встигли створити родини, не стали батьками, — каже чоловік. — Зрештою стали збирати величезний пакет документів, щоб стати кандидатами на усиновлення. Від вінницької служби активності не побачили. Був момент, коли Надія навіть розплакалась, адже здавалось, що бюрократія нездоланна. За цей час для нас не знайшлося жодної дитинки. Мовляв, всі діти від 0 до 5 років хворі і нам не підходять. Паралельно переглядали в Інтернеті всеукраїнський сайт «Сирітству — ні», де анкети дітей були у відкритому доступі. Зрештою ми забрали документи із вінницької служби.

Після повернення Володимира з АТО його запросила на роботу відома одеська волонтерка Далія Северин. Спочатку був керівником апарату райдержадміністрації Любашівки, після того – першим заступником голови.

– Там сталося абсолютно несподіване. Ми отримали шанс стати батьками для новонародженої дівчинки. Її народила студентка з Білгорода-Дністровського і відмовилась від маленької. Два місяці ми виходжували Соломію. Але в останній день з’явився 19-річний батько дівчинки і забрав її.

Через якийсь час, коли трохи переболіло, звернулись до обласної служби у справах дітей в Одесі. В.о начальника Алла Кіріяк зустріла нас дуже тепло. Саме вона розповіла про наших хлопців. Їм тоді було 5, 4 та 3 роки. Коли побачив їх на фото, то відчув, що вони справді наші. На знайомство з синами до сиротинця у Березівський район ми добирались кілька годин жахливою дорого. Заклад шокував бідністю і холодом. Коли вперше дали хлопцям банан, то вони почали його їсти разом зі шкуркою.

Нам розповіли, що ми у них треті «батьки». Біологічних батьків позбавили прав через пияцтво, недогляд і моріння дітей голодом. Потім дітей всиновила родина пастора, в якого було двоє своїх рідних. Але через півтора року їх знову відібрали через жорстоке поводження. Хлопців «виховували» шлангом, змушували цілувати руки та ноги, погано годували. Максимчику навіть зламали ногу, а в Артема і Миколки були синці від побоїв по всьому тілу.

Родина Сироватків зізнається, що перший час було дуже складно. Адже хлопці, крім матюків, зовсім не розмовляли, постійно бились між собою, абсолютно не слухались.

На вулиці просто так падали на землю та кричали. Називали чужих людей мамою і татом, тікали від нас.

– Не раз до мене підходили перехожі і крутили пальцем біля скроні. Мовляв, я ненормальна погана мама, — говорить Надія. — Але хіба будеш всім розказувати свою історію. Цей етап потрібно було перетерпіти. На початку просто любові було замало. Тому ми встановили чіткі правила. Своїм прикладом показували їх беззаперечне виконання. Так у нас з`явилася яка-не-яка, але дисципліна, а діти почали слухатися. На це пішло чимало зусиль та нервів. Зараз вони і ми вже зовсім інші. Хлопці — слухняні та виховані діти. Старший Артемчик пішов до першого класу і ходить на футбол. Максим займається танцями, а наймолодший Миколка любить складати пазли.

– Відчуваю гордість за своїх хлопців. Зрозумів, як класно мати свою чоловічу компанію. Разом і по гриби ходимо, і «лего» складаємо, і на човні плаваємо, і шашлики їмо. Казочки на ніч розказуємо з дружиною почергово. Вона їм про вінницький трамвайчик розповідає, а я про сміливого Тараса Шевченка, який переміг злого дракона, — говорить Володимир. – Виховуємо їх справжніми патріотами. Вони уже знають герб і прапор України, дивляться фільми про козаків, разом із нами ходять вшановувати пам’ять про загиблих героїв-захисників України. До речі, Максим народився саме на День незалежності. Цьогоріч 14 жовтня ми також поклали квіти до пам’ятників загиблим патріотам.

Вікторія Микитюк