4 листопада – день народження вінницького письменника Василя Кобця. Подоляни знають його як активного громадського діяча, автора дванадцятитомного видання, головного редактора літературно-мистецького журналу «Собор».

Василь Кобець – лауреат літературних премій імені Михайла Коцюбинського, Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (митрополита Іларіона), Василя Стуса, Максима Рильського. Відзначений  також кількома церковними нагородами та медаллю «За заслуги перед Вінниччиною».

Колектив газети шанує його за талант, принциповість та відданість національній ідеї. Зичить нашому постійному автору міцного здоров’я, натхнення і бути завжди активним у громадському житті.

Пропонуємо вашій увазі вірші іменинника.

* * *

Стоїть Україна посеред зими,
Змерзла у ноги…
Стоїть незалежна, і не займи,
Бо поскаржиться Богу.
Невже не буде покути і каяття?
Скільки катів ще живе в Україні…
Стежка тернова твоя – це життя
І дороги, заплутані і нерівні.
Там стоїть Мазепа Іван,
Там – Петлюра, а там – Бандера…
З цих таємних блаженних нірван
Ще постане істинна ера.
Стоїть Україна посеред зими,
Боса, бо чоботи вкрали…
А тим часом з палаців та із тюрми
Звучать заздравні хорали.

* * *
Прийти в цей світ…
Прийти в цей світ, прийти і зрозуміти,
Збагнути до травинки, до роси.
Коли згорю, душа моя освітить
Цей віщий світ тривоги і краси.
Прийти в цей світ, але прийти не гостем
До званого обіднього стола.
В цім світі жити все-таки не просто,
Якщо ти постаєш супроти зла.
Прийти в цей світ – зробить його добрішим,
На крихітку малесеньку бодай,
І вже добра на світі стане більше,
І нагло в дім не вломиться біда.
Прийти в цей світ – прийти в його майбутнє,
Що в колосі, у слові, у зелі…
Прийти в цей світ – зорею спалахнути
Над небосхилом рідної землі.

* * *
Нема ні радощів, ні болю,
Ані зітхань, ані жалю…
Гіркою, пізньою любов’ю
Цю жінку все-таки люблю.
Вона пішла од мене вчора,
За нею плакали дощі.
Була вона в косинці чорній,
В легкім осінньому плащі…
Мов срібний дощ, її волосся
На плечі схилені текло.
Пішла вона із літа – в осінь,
Моїм обділена теплом.
І стало тихо й одиноко,
І дивно стало водночас.
Журливо так годинник цокав,
І гасла, танула свіча…
І сивий дим од сигарети
Над попільничкою завис.
Вона дивилася з портрета,
Зваблива, хтива і відверта…
Ти так на мене не дивись!
Я мовчки розмовляв із нею,
Та не було в мені жалю.
Одначе світлою зорею,
Всією юністю своєю
Цю жінку все-таки
Люблю.

Василь Кобець