За професією він механізатор, але роботи не було, тому засолював м’ясо на м’ясокомбінаті в Тульчині, був у Росії на заробітках. Коли почався Майдан — повернувся на Батьківщину, був у самообороні. Ще тоді Андрій думав, аби йти служити добровольцем, але тато хворий, а мама не могла сама впоратись з великим господарством. А вже у 2015 році хлопця мобілізували й прикріпили до 14-ї бригади. Він був розвідником. Перше місце на фронті — Павлопіль під Маріуполем. Боєць пригадує, що як приїхали і навіть не встигли бліндажі повикопували, їх обстріляли з мінометів.

– Було усім страшно, і жодного спокійного дня: диверсійні групи до нас підходили постійно та відкривали вогонь. Одного разу ми вирахували координати двох бліндажів загону Мотороли та дали їх побратимам – вони ті бліндажі розбомбили, — пригадував у своєму інтерв’ю Андрій. — Працювали ми ночами здебільшого. Влітку заїхали в Мар’їнку, де ситуація була ще гіршою… Головним нашим завданням було надавати правильні координати, кількість техніки на ворожих позиціях і людей. Ми контролювали сепаратистів, а потім за нашими даними працювала артилерія.

А вже восени під час одного з оглядів території стався вибух: поранення отримали четверо українських бійців. Серед них найбільше постраждав Андрій. Кажуть, що саме він першим побачив вибухівку та прикрив собою товаришів. До тями герой прийшов у Дніпропетровському шпиталі через сім днів коми. Ногу ампутували, інша була посічена осколками. Наш земляк втратив око та пошкодив внутрішні органи. Переніс складні операції — в Одесі лікарі видалили 15 см кишківника, селезінку. Але в стані депресії Андрій пробув недовго — поставив мету: якщо не вбило, значить, ще для чогось потрібен. Він із тульчинськими волонтерами їздив на передову, ліпив вареники вдома.

І тут сталось справжнє диво, бо саме у лікарні Одеси Андрій познайомився з медсестрою Світланою. Вона рік пропрацювала в зоні АТО, була анестезіологом в 61 мобільному госпіталі. Молоді люди стали спілкуватись, зідзвонювались. Зрештою, Андрій вирішив переїхати до дівчини, вони найняли квартиру в Одесі. Рік прожили, а у вересні 2017 року розписалися. Мріють молоді люди про маля, але потрібна робота. З останнім у Андрія проблема, бо нікуди не беруть, адже в нього немає ноги. Як тільки чують, що інвалідність, кажуть: «Вибачте, для вас вакансій немає». Наш земляк готовий йти воювати, але навіть на посаді інструктора його не хочуть бачити…

Втім, віри у краще Андрій Сальник не втрачає. Він ні разу не пошкодував, що пішов на передову, має багато друзів та нещодавно здійснив заповітну мрію — тандемний стрибок із парашутом у Одесі.

Віталіна Володимирова