Великого резонансу набуло журналістське розслідування у нашій газеті «Золотий укол смерті», в якому ми дослідили, як у Вінниці діє система збуту наркотиків через Інтернет.

Як деякі діти заробітчан отримують гарні перекази від матерів та батьків з-за кордону і ніде не працюють, живуть у придбаних за їхні кошти квартирах, купують наркодози через сайти. Щоб не було нудно колотись самим, підсаджують на голку коханих, однокласниць, знайомих. Так жертвою сина батьків-заробітчан Івана стала вінничанка Оля із благополучної родини. Він вколов дозу одразу двом дівчатам, але одна вижила. Друга від «золотого уколу» померла. І це явище, на жаль, стає масовим не лише на Вінниччині, Україні.

Після публікації отримали багато листів і відгуків. Особливо вражають листи від тих, хто вимушений був заради дітей податись у ту далеку чужину.

«Дітоньки наші любі, якби ви знали, як гірко дається тут нам та копійка.

У Неаполі, де я працюю, є велика площа в центрі міста. А біля неї костел. Туди щоранку виходила я, як й інші заробітчани, щоб приїхали покупці і взяли мене хоча б на якусь роботу. Вам не нагадує це невільничий ринок? У нас з ним була асоціація щоденно. Коли ще були візи, мусіла влізти в борги, щоб за 3000 у.о. сюди доставили. А далі – як хочеш.

Ви ж розумієте, що на готелі ніхто з нас коштів не мав, як і на обіди в кафешках. А таких, як я, бувало «не купували» тижнями. Уявіть, ніч і ти – гірше бездомної собаки, бо там і на них передбачено дотації. А ти ніхто – нелегал, якого можуть забрати в тюрму в будь-яку мить, голодний, холодний і на лавочці.

Саме там мене підібрали монашки місцевого костелу – запропонували нічліг і булочку із чаєм.

Ось так у нічліжці в монастирі ми ночували, їли ту булочку та чекали… Потім мене найняли на теплиці. Всі паряться на морі, що поряд, а ми в теплицях, де нестерпна спека по 14 годин. Та навіть не це найстрашніше. Вони понатикані біля підніжжя Везувію. Страшного вулкану, який спалив всю Помпею і заживо десятки тисяч людей. Сейсмологи кажуть: ось-ось знову повториться. І ми тоді попіл! Місцеві із небезпечних районів Неаполя драпають, а ми йдемо в смертоносну пащу щоденно! За тією копійкою для вас, дітки… А ви ось так марнуєте її і вбиваєте нас морально»… — ділиться заробітчанка Марія Війтюк із Жмеринського району.

– У моєї подруги син – інвалід дитинства. Лікарі сказали — буде прикутим до ліжка. Але Надя об’їздила всі центри і таки добилась, щоб її єдиний синочок став на ноги. Але потрібно було 7 операцій. Тягнулась із останнього. Із заможної родини перетворились на батраків. Чоловік рано помер. І Надя залишилась молодою вдовою. Далі ще гірше – сину поставили онкологію. Знову кошти – пооббивала пороги всіх київських клінік. Ночувала в Лаврі під мощами на підлозі і вимолювала там життя дитині. А вдень бігла в клініку до Богдана, що проходив страшні хіміопроцедури… Викарабкались! Але залізли в страшні борги. Позичаю їй гроші, і її перевізники везуть перед Новим роком в Італію на заробітки. Аж тут прямо на Новий рік дзвінок – послухай, я тут у тюрмі. Піймали карабінери як нелегалку. Зараз тримають у камері. Потім депортують. І дарма, що пояснювала – вона тут не із доброї волі, совала під очі заключення про хворобу сина – пусте. В паспорті – печатка як вирок. Куди податись? Бо ж борги лише збільшились. Єдиний шлях — Москва. А там гарує з 6-ї ранку до 12-ї вечора. Без вихідних. Прибирає квартири та у супермаркеті. А має, між іншим, вищу освіту технолога. Вона патріот, любить країну. Але чому держава хоча б таку категорію людей не взяла під свою опіку? Чому людям, що поїхали до Росії на заробітки через безвихідь, «ура»-патріоти вішають ярлики зрадників? Дайте їм роботу в Україні — і вони нікуди не поїдуть. Бо ж не секрет, що половина районів Вінниччини, інших областей – саме там на заробітках, – пише Тетяна Івасюк із Хмільника.

– Я вже 20 років працюю в Італії. Маю вже тут можливість легально жити і навіть заробила пенсію. Але ніколи не дозволила б своїм дітям їхати на заробітки. Бо перед очима досі психічно хворий дебелий син і мати, в яких я працювала. В нього часто траплялись загострення, і він нападав на мене і бив. Всім, що потрапляло під руки. А вночі заходив у кімнату і намагався зґвалтувати або просто душив… Як вирвалась звідти – не знаю. Без грошей і речей… Далі була запущена інвалід, що 3 роки не мила ноги і вагіну, бо боялась, що коли до неї доторкнуться – полопають вени на ногах, які повилазили… Тому благаю вас, люди, робіть все, щоб укранці не їхали зі своєї країни, вибирайте таку владу та депутатів, які будуть думати про нас із вами, наших дітей. Та наше достойне життя! – ділиться Ольга, вінничанка.

– Я 15 років не бачила свою донечку та сина. Купила синові квартиру, заробила на інститут і все думала, як вони це оцінять. Приїхала, а від них ніякої любові та розуміння. Особливо допікає донька:

– Хочу ікса – гаджет. (А він більше тисячі у.о. коштує). Не купиш – ти мені не мати.

І так за все – або купи, або ти мені не мати. Ось і мушу тепер знову їхати на чужину. Бо й рідний дім за роки моєї відсутності став чужиною. Тепер уже до Польщі, щоб можна було додому навідуватись. Діти, для чого ви топчетесь по наших душах! Це ж заради вас ми на це все пішли, – пише Олеся із Вінниці.

І таких «я» – ще сотні. І за кожним із них окрема вражаюча історія і не менший біль материнського чи батьківського серця.

Дуже хотілося б, щоб ці листи прочитали всі діти, рідні і просто співвітчизники заробітчан. Щоб відчули – якою ціною даються їхнім батькам кошти, які вони ось так транжирять, гроблячи себе й інших.

А на завершення – вірш від такої ж заробітчанки, нашої землячки Ольги Корольчук (може, це псевдонім).

ВІРШ ПРО УКРАЇНКУ В ІТАЛІЇ
На Україну в наше село італійку взяти,
То даю я, люди добрі, голову відтяти,
Що прийшлося б через тиждень нам її ховати.
Бо в Італії вона
Нічого не робила.
Лиш дивилась телевізор
І з того втомилась.
Вранці ще вона лежить
У своїй постелі,
Каже, в неї не болять
Лиш одні «капеллі»
(волосся).
Вип’є каву у постелі,
З’їсть зо два «біскотті»,
Сигарету закурить –
І по всій роботі.
То полежить на дивані,
Телевізор включить,
І як він вже надоїсть,
То служницю мучить.
Не так склала рушники,
Пилюка на стелі.
Застелила не ту простинь
На її постелі.
І підлога не блищить,
Бо добре не мила.
Так і хочеться не раз
Такій господині
Взяти «скопу» і пройтись
У неї по спині.
За обідом тільки зирка,
Чи їсиш багато.
Скільки п’єш води стаканів,
Бо ж така розтрата.
Ложки викине в сміття –
Йде відпочивати.
Тобі треба по обіді
Все попрасувати.
Сорочки, труси, шкарпетки,
Носові платочки.
Й не забути о четвертій
Каву їй подати,
Бо забудеш, то уже
Не прийдеться спати.
Потім прийдуть діти з школи,
Пропаща година,
Бо пуста й невихована
Тут кожна дитина.
То ударить тебе в ногу,
То язик покаже.
А що так робить не можна –
Ніхто їм не скаже.
Мабуть, тому і на старість
Їх діти кидають.
І наймають українок,
Хай їх доглядають.
Має четверо дітей –
Синів й доньок має,
А сьогодні українка
Її доглядає.
Тож зберіться по «євраці»
Усі італійці
І поставте пам’ятник
Нашій українці.

Заслужений журналіст України