Дарюс Ларіонов міг би спокійно мешкати у рідній Литві, отримувати високу заробітну плату й мати паспорт громадянина ЄС.
Та замість цього він обрав кохання і вже 18 років мешкає та працює в Оратові — на батьківщині своєї коханої дружини Лесі. Свою неймовірну історію подружжя розповіло нашій газеті.
– У Литві я закінчив дев’ять класів, чудово володів мовою. Але так сталось, що мої батьки розлучились і тато переїхав до Вінниці. Звісно, оскільки я хлопець, то мені його не вистачало. Саме тому невдовзі вирушив до нього. Так сталось, що зустрів дві революції — у Литві, а згодом і Україні. Пішов заново навчатись до дев’ятого класу Вінницької школи №18. Спілкувався російською, а паралельно став вивчати українську. Тут я вперше покуштував черешні, бо через холодний клімат у Литві вони не ростуть, — каже Дарюс. — Вступити відразу не вдалось, тож пішов на роботу. Далі навчався у залізничному технікумі та політехнічному інституті за спеціальністю менеджмент у сфері машинобудування. Найбільше дружив із двома хлопцями. Один із них був якраз родом з Оратова. Кілька разів привозив у гості до себе. А на іменинах нашої спільної подруги я і познайомився з Лесею. Відразу зрозумів, що це саме та людина, з якою хочу провести життя. Того ж вечора ми пішли на дискотеку. Вона ще допитувалась про моє екзотичне ім’я. А я відповідав їй ламаною українською.
Зустрічались закохані недовго. А 18 років тому вони стали на весільний рушник. Виховують трьох дочок — 17-річну Марію, 12-річну Оксану та 4-річну Соломію… Леся працює інженером-землевпорядником у приватному підприємстві та є головою районної партійної організації «Батьківщина». Чоловік — державним реєстратором. Коли почались події на Майдані, подружжя неодноразово їздило у столицю та возило допомогу. Дарюс був навіть членом самооборони, а Леся тоді чекала на третю дитину… Жартують, що дівчинка в них навіть народилась із ручкою вперед. Мовляв, справжня українська революціонерка.
– Знаєте, хоч мій чоловік з Прибалтики, але в душі справжній українець. Пригадую, як святкували 30-річчя району і він прийшов у вишиванці, яку бабуся колись вишила для дядька, але через те, що той погладшав, запропонувала Дарюсу. Він погодився. Коли біля світлиці, де стояв мій чоловік, проходили люди, називали його справжнім українцем. А колеги з адміністрації йшли позаду та жартували: «Спитайте, як його звати». Був випадок, коли чоловік першим у колоні ніс український прапор.
Вікторія Снігур
