Він каже – голоду не було,
А був лиш тільки недорід!
Цей нелюд думає — забули,
Як гинув український рід!

Як вимирали сім’ї, села,
Смерділо трупом по хатах…
До людоїдства нас довели…
Живе ще досі в генах страх!

Валялись мертві по дорозі,
На цвинтар звозили живих,
А села були у облозі
Кривавих псів сторожових!

В дітей ці нелюди стріляли
За ці нещасні колоски!
Людей з села не випускали
І чорні ставили дошки.

Неначе вирок «чорна дошка» —
Село приречене на смерть!
Земля в могилах, наче в зморшках,
Наповнених тілами вщерть.

Все забирали до зернини,
Квасолю з печі, з казанка!
На скибку хліба у дитини
В них піднімалася рука!

Німе благання: «Дайте їсти!» —
В дитячих зболених очах.
Нелюдський злочин комуністи
Вчинили, щоб зронити страх.

Хребет народу щоб зламати,
Коріння вирвати з землі.
І божевільна з горя мати
Дитя варила у котлі.

Не знаю, але хочу знати,
Чому ж Господь на це мовчав?
Чом Україну мордувати
Червоній нечисті віддав?

Господь мовчав, а ми донині
Оговтуємось від біди!
Що ГЕНОЦИД був в Україні —
Кацап не визнав і жиди!

У вірші є констатація відомого факту, що Голодомор не визнали геноцидом українців Росія та Ізраїль.

Мирослав Вересюк