Як вижити у цьому безумному світі? Де знайти сили, щоб поставити на ноги дітей? Що робити, щоб не впасти в хандру, коли 5 років йде безпросвітна війна?..
Напевно, зараз це хвилює кожного із нас. Як приклад – сьогодні у нас співбесідник – унікальна людина Костянтин Ільницький. Вперше відверто чоловік, який у 25 років був зрячим і уже капітаном міліції та начальником ДАЇ, а після нещасного випадку повністю осліп — дає відверте інтерв’ю «33-му».
– Я був, як-то кажуть, «баловнем судьби». Сам – корінний жмеринчанин. Закінчивши школу, вступив у Академію внутрішніх справ (філіал у Івано-Франківську). Став офіцером і встиг пропрацювати у Погребищі, Жмеринці. У 26 років вже був капітаном і очолював відділ ДАЇ у Вінниці. Мав машину і квартиру. І тут раптом – нещасний випадок у рідній Жмеринці на вихідні. В очі потрапило скло від розбитих дверей у будинку культури…
Далі – довге і безнадійне лікування… Я мав дружину, і ми виховували доньку. Але дізнавшись, що я осліп назавжди, дружина зі мною розлучилась…
– Це тому, що дізналась, що ви назавжди осліпли?
– Я її не виную, — підкреслює Костянтин. — Бо поставте себе на її місце. Вона дружина начальника ДАЇ, офіцера з перспективою, автомобілем, забезпечена житлом і всім іншим. І раптом я – сліпий інвалід, із яким жити все життя. Вона, напевно, до такого не була готова.
– Зрозуміло, що поряд були батьки, брат та сестра. Які не зрадили.
– Ми лікувались в Одесі. І батьки навіть їздили до монаха, щоб запитати поради, як мені сказати про діагноз, що я повністю осліп назавжди. Він тоді мудро зауважив: але ж це безповоротно! Тому не бійтесь і кажіть.
Ви ж розумієте, що у тому, зрячому житті я мав багато друзів і приятелів. Всі телефонували, просили вирішити питання. Та і мені здавалось, що попереду маса перспектив. Мушу зізнатись, що я особливо любив як керівник ДАЇ ставити на місце мажорів… Ось вони і включали зв’язки…. Але я намагався завжди бути справедливим.
– Що вам допомогло вистояти? Чи відчували ви якісь таємні знаки, передчуття лиха?
– Я з віруючої родини, але до того, як осліп, як-то кажуть, вірив так: «як тривога — то до Бога».
Але після травми переконаний, що саме Бог допоміг мені розпочати вже таке – незряче життя, не впасти у відчай…
Саме у Браїлівському монастирі я зустрів свою другу дружину. Ми як незнайомі люди приїхали туди на службу, і вона допомогла мені пройти туди…
Ось так, як взяла мене моя Наташа за руку – так і йдемо по життю в прямому значенні цього слова 14 років.
Десь за місяць до цього рокового дня я йшов центром Вінниці, переходив дорогу по Першотравневій. І раптом мене схопив за плечі кремезний сліпий чоловік із сивою бородою і палкою… Мені стало якось аж моторошно…
– Батьки другої дружини не були проти того, що вона пов’язує життя з вами, вже сліпим?
– Скажу чесно, спочатку категорично проти був її батько. І його також можна зрозуміти: вона молода, здорова дівчина, тому багато хто на його місці запитав би: тобі що, зрячих мало? Але все минулось…
– Я бачила, як ви йдете під руку із вашим сином. Він так впевнено вас веде…
– Так, це мій Давид. Із Наталею ми маємо 2-х дітей. Сина і доньку. А ще зараз зі мною живе донька від першого шлюбу. І це було її рішення.
Я пригадую, як я стояв на колінах і щоденно просив у Бога послати мені сина:
– Господи, ти ж бачиш, що я сліпий. Що моїй родині потрібен саме чоловік, щоб він став моїми очима і опорою. Щоб на нього могли покластись я і мої дівчата…
І Бог послав мені сина Давида. А потім ще донечку.
– Ви чемпіон України з боротьби, маєте інші численні нагороди.
– Ще зрячим я займався спортом. Але це було на любительському рівні. А тут від малорухливого життя я почав швидко поправлятись. Вже набрав 130 кг. Куди далі? Тому попросив друзів принести мені гантелі. Почав качатись. Далі – вже пішов на килим. Вірніше, згадав, як цим займався раніше.
І ось так я почав ставати професійним спортсменом. Мене помітили, підтримали.
Дуже дякую директору Геннадію Удовику, який забрав мене на завод УТОСу.
Два роки ми вже проживаємо із родиною у Вінниці. Переїхали із Жмеринки. Я працюю на підприємстві УТОС заступником директора із соціальних питань. Дружина тут же — економістом. Діти навчаються у школі. Син пішов по моїх стопах – борець. А донька – гімнастка.
– А як діти сприймають те, що у них батько незрячий?
– Ви ж розумієте, що у незнайомих місцях їм доводиться тримати мене під руку і водити! Тому, я так відчуваю, що менші звикли до цього з дитинства. Сприймають це нормально. Намагаються чим можуть допомогти. А ось донька старша – здається, трішки комплексує перед іншими. Напевно, тому, що знала мене іншим – зрячим.
– А чому так сталось, що ваша перша дружина вас покинула після отриманої травми, а тепер віддала вам ще і третю дитину?
– Моя старша донька навчалась у ліцеї у Києві при поліцейській академії. Вона пішла туди як донька офіцера-інваліда внутрішніх справ. Такий маю статус. Але після закінчення не здала тести. Тому переїхала до мене і навчається у Вінниці. Сподіваюсь, що туди вона все-таки вступить.
– А ви маєте квартиру у Вінниці?
– Поки що дві кімнати у гуртожитку УТОСу. Але ми просимо владу дати нам поряд із нашим підприємством ділянку, щоб побудувати там будинок. Бо таких, як я, у нашому товаристві УТОС чимало.
– Ви опікаєте таких же незрячих. Які найбільші проблеми у вас?
– Зрозуміло, що житло…. Мені легше, я бачив хоч колись цей світ, можу уявляти, а вони ж народились незрячими. І те, що бачите ви щомиті, навіть не уявляють. Але у нас є цілі сім’ї такі – батько, мати і діти – всі незрячі. Це у мене – нещасний випадок, а там генетика. Але пристосувались до життя. Їсти варять, обходять себе, ходять по заводу, збирають деталі. Ми виготовляємо 5 видів продукції – від насосів до обігрівачів.
Ось я також – спокійно ходжу підприємством.. Вже кожен метр вивчив… А ще я допомагаю дружині на кухні. Наприклад, чищу рибу. Навчився. Відчуваю луску пальцями…
– Ви жодного разу не бачили свою дружину і дітей? Якими уявляєте їх?
– Зрозуміло, що найкращими, моїми! Але вони мені часто сняться. Не знаю, може, це мені Господь дає можливість саме так побачити їх. Бо про інше я навіть мріяти не можу.
Я хочу наголосити: я щасливий. І не вважаю себе обділеним ні у чому. Такою була воля Божа. Кого любить – саме того він випробовує!
– Що ви хочете побажати народу України і своїй родині в Новому році?
– Кращого життя. І вибрати такого Президента, який зможе вивести Україну на вірний шлях. Господь вже знає, хто ним стане. А ми ще маємо пройти вибори. Тому прошу земляків вірити серцем і душею, вони підкажуть…
Наш співбесідник був з нами максимально щирим, не уникав незручних запитань, і ми ставили йому їх, бо знали – він сильніший за багатьох зрячих. І може навчити їх жити.
І коли вам важко – просто згадайте цю розмову… І просто уявіть, як жити батькові, який жодного разу не бачив дружину і дітей… І який став чемпіоном України та успішним керівником. Який бачив світ «мажорів», а тепер 14 років живе у темноті. З найвищим рівнем. Навіть день і ніч не розрізняючи…
У нього і зараз у кабінеті гантелі….Бо силу духу потрібно «підкачувати» щоденно…
Йому 40 років, він щасливий, ставить перед собою великі плани. Він громадський діяч і відома у Вінниці людина. А все тому, що поряд такий надійний тил – дружина Наталя та діти. І спробуйте заперечити, що на таких людях земля тримається! А ще хочу попросити усіх на сайті написати йому, зателефонувати чи при зустрічі сказати, що його дружина дуже красива, у нього красиві і виховані діти. І вони разом із Костянтином дуже красива сім’я – зовні і душею. Бо це дійсно так.
Мажор. Син хапуги -даiшника. Бiсився з жиру, от i допився, а теперь розповiдае про свое героiчне минуле.
Коли п’яна свиня, дунувши добре плану, перепутала дверi кафе з вiкном будинку культури. Теперь це так називается – нещасний випадок.
Читала со слезами на глазах. Пусть Бог оберегает тебя, твоих родных и дает
силы творить хорошие дела! Пусть детки радуют тебя успехами!