Останні події, як то агресія Московії у Керченській протоці, введення воєнного стану, підготовка і проведення Об’єднавчого Собору українських церков та очікуване вручення Константинопольським Патріархом Варфоломієм Томосу Православній Церкві України, спричинили в інформаційному просторі величезний сплеск репортажів і публікацій з діаметрально протилежними думками.

Це набуло масового явища. Кожен раптом відчув у собі талант полководця, якості політика чи аналітичні здібності експерта. Люди, на обкладинці яких красується українська символіка чи гасла, що мало би свідчити про їх патріотичну позицію і настрої, поширюють такі нісенітниці і відверту брехню, що мимоволі задумуєшся, а чи не захований за цим патріотичним фасадом ворог, який люто ненавидить Україну. І що дивує, нам мало ворогів зовнішніх і прихованої п’ятої колони. Ми зробимо ворогом кожного, хто має іншу думку чи позицію, яка не співпадає з нашою або з нашим баченням патріотизму.

Приклад цьому – ситуація з Олександром Усиком, спортсменом, якого під своїм прапором хотіла би бачити чи не кожна країна світу. Вже давно всі збагнули, що спорт — це політика. Тому величезні гроші витрачаються на переманювання чи відверту купівлю потенційних чемпіонів. Саме через це Московія вляпалася в допінговий скандал, підкуп спортивних функціонерів. Та навіть купівля права на проведення чемпіонату, змагань чи проведення поєдинку не гарантує Московії, що її представник стане чемпіоном. Саме так сталося з боксерським поєдинком за кубок Мухамеда Алі, в якому в Москві Олександр переміг боксера Московії. Здавалось, що ще треба – блискуча перемога в самому серці Московії її представника під об’єктивами телекамер всього світу.

Весь світ у захваті… та тільки не наші патріоти. Їм не хватило родзинки на торті – не крикнув Олександр з синьо-жовтим прапором на плечах: «Слава Україні!» Не крикнув – значить, не патріот! І пішло… Московія не пробачає такий ляпас. Тому періодично куплені ними журналісти відверто провокують його своїми запитаннями, а потім, вирвавши відповідь з контексту, роздувають сенсацію. Поведінка журналістів, які таким чином відпрацьовують свій хліб, не дивує, а от наших патріотів, які, вчепившись в одну фразу, розпочинають його відверто цькувати, мене обурює, адже вони фактично працюють на ворога.

Адже якщо прочитати повне інтерв’ю Олександра Усика, то його відповідь на провокаційне запитання, що він буде робити, якщо радикали скоять напад на Лавру і будуть бити ченців – «Стану на їх захист» — цілком логічна і правильна. Адже не треба нам кровопролиття і фізичного насильства на релігійному ґрунті. Невже важко збагнути, що заголовок жирним шрифтом про те, що Усик стане на захист ченців Лаври — це якраз розрахунок на тих, хто не прочитає все інтерв’ю і не здатний критично думати. Це продумана технологія розпалювання ненависті та ворожнечі та применшення значення його перемог.

Весь світ знає Україну через Усика, як у свій час через братів Кличків та київське «Динамо», а нам втовкмачують, що він не патріот і навіть «сепар», і ті, хто позиціонує себе патріотом, це радо лайкають та постять у соцмережах. Ще більша хвиля злорадства, відвертої брехні, популізму, єхидства та дурості піднялася в соцмережах після захоплення Московією наших моряків у Чорному морі та введення воєнного стану. У людей якесь незрозуміле бажання в числі перших на ту чи іншу подію показати на загал свою дурість і вилити на голови спільноті якнайбільше гидоти. Якої тільки дурні не писали про введення воєнного стану?!

Не хочу коментувати військову складову передумов введення воєнного стану, нехай цим займаються кадрові воєнні, та його доцільність була необхідною навіть з однієї причини – підготовки та проведення Об’єднавчого Собору українських церков. Адже крок по створенню Православної Церкви України (ПЦУ) — це крок на такому по значимості рівні, як вступ України до НАТО чи Європейського союзу. А може, навіть і більше, бо підриває ідеологічні основи «руZZкого міра» та історичні і політичні підвалини Московської імперії. Це чудово розуміють у Кремлі, і тому йде такий несамовитий спротив. Тому забезпечення миру і спокою під час підготовки та проведення Об’єднавчого Собору було надзвичайно важливим безпековим питанням, і заборона на в’їзд в Україну громадян Московії віком від 16 до 60 років убезпечила нас від провокацій, мітингів та безпорядків на релігійному ґрунті.

Та не можна думати, що все минулося! Московія буде намагатися робити все, щоб в Україні таки пролилася кров, побиття чи навіть вбивство московських попів. Московії потрібна кров, щоб звинуватити Україну, показати світові негативну картинку і мати виправдання в разі нападу, адже треба захищати православних, як у свій час руZZскомовних.

Відверто дивує бажання багатьох заперечити його заслугу і перевести все в піар чи передвиборчий хід. Ми ще просто не збагнули, яку протидію Московії вдалося витримати і яку по значимості перемогу Україні вдалося здобути. Це в Кремлі навіть у страшному сні не могло приснитися. Та Московія не змириться з цією поразкою і буде використовувати будь-які наші помилки, щоб відвоювати втрачені позиції. А це робити вони вміють, використовуючи потужну пропагандистську машину та свою п’яту колону в Україні. Виснажуючи нас у п’ятирічній війні, діючи економічними, терористичними, воєнними, пропагандистськими і гібридними методами, вони будуть розхитувати ситуацію в країні, щоб досягти реваншу прокремлівських сил та перемоги промосковського президента.

І ця загроза реальна. Мені вважається, що сьогодні загроза втрати державності така ж реальна, як і сто років тому. Такі ж виклики, і можна провести такі ж паралелі – зовнішня агресія, відсутність єдності політичних еліт і суспільства, дуже складна економічна ситуація… І якщо в питаннях зовнішньої політики є незаперечні успіхи, це підписання асоціації з Євросоюзом, безвіз, введення економічних санкцій проти Московії, надання Україні летальної зброї, створення помісної церкви.

Існуючий темп реформ нас не може задовольнити, бо ми сподівалися на швидкі зміни. Мені здається, що для швидкого проведення реформ, крім політичної волі, нам не вистарчає критичної кількості спеціалістів-патріотів.

Так, саме патріоти-добровольці на фронті, навіть нашвидкуруч навчені, та патріоти-волонтери в тилу зуміли дати відсіч і зупинити агресію Московії та допомогли державі у створенні боєздатної армії. На жаль, таких спеціалістів-патріотів у достатній кількості немає в інших сферах державного життя. І міф про те, що навіть кухарка може керувати державою, є міфом. Для цього потрібні спеціалісти та ще й патріотично виховані. І тут їх нашвидкуруч підготувати не можна. Та подивіться на Верховну Раду, куди, здавалося б, мали попасти лише інтелектуали! А що маємо насправді?

Що тоді хотіти від інших державних установ та органів, де роками вівся відбір по блату, через кумівство, гроші, телефонне право… Утворились закриті злочинні суддівські, фіскальні, прокурорські і т.п. клани, які тісно переплетені та пов’язані між собою. І лише тиск західних партнерів України змушує їх проводити реформи. Збагнути силу їх спротиву можна на прикладі підготовки і проведення Собору по створенню помісної, автокефальної церкви. І якщо ще в день проведення Собору існувала реальна загроза, що об’єднання церков може не відбутися, то можна тільки уявити, наскільки складним був цей процес. А що тоді говорити про спротив реформам у державі, коли це зачіпає інтереси посадовців, які зовсім далекі від Бога і моляться лише грошам?

Ми вже стали забувати, що іде війна, і навіть стали байдужі до щоденних повідомлень про вбитих і поранених.

Єдине, що, на мою думку, змінилося, це кількість користувачів Інтернетом і часу, який ми в ньому проводимо. Ось у ньому ми протестуємо, воюємо і захищаємося, поширюємо небилиці і відверту брехню. Ми не стали кращі! Знову віримо популістам, які обіцяють золоті гори вже на наступний день після виборів, а рейтинги кандидатів ставлять нам діагноз: ми хворі на голову або дурні, адже рейтинг коміка-артиста, який навіть не сказав, що іде на вибори, свідчить саме про такий стан. І в цій ситуації Московія постарається отримати лояльного, а відвертіше — продажного президента. Ресурси в неї для такого результату є, і ми самі своєю поведінкою цьому мимоволі сприяємо. Тому майбутнє України залежить від нас, від того, кого оберемо і як будемо впливати на владу. Думайте, браття-українці, думайте!

Мирослав Вересюк,
читач, поет