Про це повідомив голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Вадим Вітковський у Facebook.

– Відлетіла у засвіти наша подільська журавка…», – написав Вітковський.

Ганна Чубач прийшла в літературу в 60-ті роки. Тоді її прийняли до Спілки письменників зі збіркою віршів «Журавка». Потім її так і називали в багатьох оглядах та статтях «журавка з Подільського краю».

Вона написала понад сто дитячих і дорослих книг. Її твори можна знайти в майже всіх читанках та буквариках.

Деякі вірші Чубач стали відомими піснями: «Крила», «Хустка тернова», «Не відлітайте, лелеки», «Поле, поле», «Вишенька біла», «Світ із любові». А її «Черепаха-аха» знають майже всі українські діти.

Поетеса – лауреат всеукраїнських літературних премій імені Павла Усенка, Марусі Чурай, С. Гулак-Артемовського та міжнародної премії «Дружба». Її вірші перекладені на російську, англійську, німецьку, чеську, болгарську, угорську, монгольської і інші мови.

– Я – жінка, я – мати… Запалена Богом остання свіча. … Загалом те, що я намрію, – збувається. Тому кажу: частіше мрійте, не впадайте у відчай, бо ми чомусь дуже часто і легко опускаємо руки”, – говорила Ганна Танасівна.

Чубач Ганна Танасівна народилася 6 січня 1941 року в с. Плоске на Вінниччині у селянській родині. Батько загинув на фронті під час Німецько-радянської війни.

Після закінчення Лучинецької середньої школи Ганна Чубач закінчила вечірню школу робітничої молод. У 1959 році Ганна Чубач виходить заміж та разом із чоловіком переїхали до Києва.

1968 року закінчила факультет журналістики Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, 1973 року — Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Максима Горького в Москві.

Працювала в редакціях газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро». Від 1971 року Ганна Чубач член Національної спілки письменників України.

У 1997 році в поїздці до Вашинґтона на Всесвітню конференцію «Література ХХІ століття» Чубач обрали радником від слов’янських народів.

Донька Ганни Чубач — Оксана Володимирівна Румеліді — відома як поетеса й художниця Оксана Чубачівна.

Зірка Чубач засвітилася в українській поезії у 1960-ті. Живі були корифеї, які безкорисливо підтримували молодих, обдарованих «літературних новобранців». Нині важко повірити в те, що Ганну Чубач прийняли до Спілки письменників, коли вона була авторкою… однієї поетичної збірки «Журавка». За рекомендацією юна поетеса звернулася до Платона Воронька. Вони з дружиною гостинно її прийняли, а потім Платон Микитович каже: «Дівчино, сідайте, я писатиму вам рекомендацію». Ганна здивувалася: «А ви ж книжку не читали!» Тоді він пробіг очима вірш «Журавка» й підтвердив: «Дівчино, так ви ж дуже талановита». Другу рекомендацію дав Павло Усенко.

Прихід в українську літературу молодої подільської «Журавки» привітали письменники Олесь Гончар, Андрій Малишко, Борис Антоненко-Давидович, критик Микита Шумило, якому належать слова: «Я люблю двох поетес: одну — мужню, другу — ніжну». Недоброзичливці почали закидати Ганні: «Невже ти рівняєшся до Ліни Костенко?» Вона відповіла: «Люди добрі, я ні з ким не змагаюся. Просто своєю ніжністю хочу дорівнятися до мужності Ліни Василівни».

Крамольна фраза Серед тих, хто підтримав пані Ганну на літературній стежці, був видатний співак Іван Козловський. Він запрошував молоду українську поетесу на літературні вечори до Москви. Представляючи її публіці, казав: «Захоплюємось красою цієї дівчини, а вона ж іще яка гарна поетеса! Читай, Ганнусю». І вона читала:

Стою берізкою край шляху,
Край шляху втомлено стою,
А вітер шарпає з розмаху
Косу заквітчану мою.

Після однієї зустрічі зі славетним артистом, чекаючи тролейбуса на зупинці, написала вірш «Білі клавіші», присвячений Іванові Семеновичу. Цей твір став каменем спотикання, коли видавали збірку «Ожинові береги», до якої він увійшов. У пильне око директора видавництва «Радянський письменник» Мирослави Лещенко впали рядки:

Тиха пісне співучої нації,
О, яка ти для світу велика!

«Ніякої нації!» — владно промовила начальниця. Виправила «крамольну» фразу на іншу — «Тиха пісне в усіх варіаціях». Рима збереглася, але часточку вкладеної душі було втрачено, і це надто засмучувало авторку. В примірнику, який Ганна вислала Іванові Семеновичу до Москви, вона від руки написала слова первісного варіанта. Отримала від нього вдячні листи, співак телефонував і казав: «Я всі ваші вірші прочитав, шкода, що немає Рильського — він дав би їм гідну оцінку».

«Не відмовляю людям у добрі»

Ганна Танасівна сповна повертає «борги»: на літературних вечорах дарує присутнім свої нові книги, частує знайомих і незнайомих людей, котрим пощастило потрапити до її затишної оселі (я була свідком того, як гостинна господиня годувала обідом двох дівчат, що прийшли рекламувати кухонний посуд. І мимоволі подумала: «Багато хто їм би дверей не відчинив». «Я не буду нічого в них купувати, просто хотіла пригостити», — пояснила мені потім поетеса). Окрема розмова про те, як дарує вона власні пісні виконавцям, як упродовж двох років веде на каналі «Культура» Українського радіо авторську програму «Дзвінка ріка» (таку саму назву має поетична збірка Ганни Чубач), у якій не лише звучать її вірші й пісні. Ганна Танасівна запрошує до студії цікавих особистостей, порушує гострі проблеми. Отримує численні листи слухачів. А гонорарів не отримує ніяких. Чомусь не поліпшується ставлення до митців у нашому суспільстві. Чомусь вважається, що їхня робота не обов’язково має оплачуватися.

«Замовляю музику словам»

На вірші Ганни Чубач написані не тільки музичні твори. Їх понад 300, створених у співдружності з композиторами Олександром Білашем, Людмилою Єрмаковою, Тетяною Стаматті-Оленєвою, Михайлом Чембержі, Людмилою Височинською. Та поряд із тим Ганна Чубач складає мелодії сама. Авторка записує пісню з власного голосу (співає так, як підказує душа) й віддає запис співакам. Вони, звичайно, пристосовують пісні до свого голосу й виконавської манери, змінюючи деякі нюанси. Тоді народжується новий варіант пісні, й Ганна Танасівна його сприймає, однак сама продовжує співати так, як чує мелодію тільки вона.

Мабуть, далися взнаки музичні гени, адже батько Ганни Танасівни був скрипалем. Нині її пісні (найвідоміші з них — «Крила», «Хустка тернова», «Не відлітайте, лелеки», «Пісня про поле…», «Горіло над морем багаття», «Замовляю музику словам») — у репертуарі Олександра Василенка, Юрія Рожкова, дуету «Горлиця», Івана Красовського. Цікаво, що звання «заслужений діяч мистецтв України» Ганна Чубач отримала не за суто літературну діяльність, а за авторські пісенні програми, з якими поетеса та її улюблені виконавці виступають у різних регіонах України. Професійно триматися перед публікою поетесі допомагає… її давня мрія — вступити до театрального інституту.

Пройшла за конкурсом у навчальну студію при Київському театрі оперети,— повідомляє пані Ганна маловідомий факт із власної біографії, — але того ж року мене зарахували до поліграфічного інституту. Я вирішила не бути актрисою, проте вчилася в студії дикції, постави, ходила на уроки художнього слова. Мені мама й бабуся казали: «Ганнусю, вчися — в житті все знадобиться». Я і редагувати вчилась, працювала бухгалтером і кодифікатором (така юридична посада була). Багато робила дурної роботи, як бабуся казала. Але тепер та дурна робота мені допомагає. Можу скласти кошторис книжки, оскільки обізнана з поліграфією. Тож нічого даремно не минає.

«У дитячих віршах відкриваю себе»

Ще одна грань її поетичного таланту — література для дітей. У 1983 році у видавництві «Веселка» вийшла перша збірка віршів Ганни Чубач для дітей «Йшла синичка до кринички».

До слів Ганни Танасівни додам, що не лише школярі, а й студенти філологічного факультету Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова опановують майстерність, техніку мовлення, орфоепію, дикцію, закони логічного читання теж за допомогою абеток Ганни Чубач.

«Що намрію, те й збувається»

«Мені щастить на добрих людей»,— любить повторювати поетеса. Почула від неї й таку фразу: «Бог до нас добрий, а от люди — не завжди». Як усі талановиті люди, пані Ганна витримала нелегкі життєві випробування. Не завжди по-джентльменському поводяться колеги-чоловіки, хтось заздрить, когось палко кохала без надії на взаємність. Та вона вистояла. Тому що мріяла й не опускала рук: — Я — рокована, що намрію, те й збувається. Люди приходять ті, з якими хочу спілкуватися. Чоловік у мене прекрасний — я такого собі намріяла, й ми зустрілись, дарма що не в молоді роки. Мрійте, не впадайте у відчай — ми часто дуже легко опускаємо руки. А ще раджу — своєму онукові Гордійчику (та й дорослим теж) — повісити над робочим місцем напис: «Найбільший мій ворог — лінощі»). Тоді успіх вас неодмінно знайде.

Зустрічаймось, вітаймося словом, Погляд в погляд, на руку рука, Ми приходим у світ для любові, Все, що інше, — неправда гірка Ось така поетична порада від Ганни Чубач.

У 1998 р. Ганна Чубач висловила обурення з приводу того, що два ведучих телебачення: Бузина Олесь Олексійович та Гнатенко Костянтин Володимировичзневажливо висловлювалися про творчу спадщину Т. Г. Шевченка. Як писала Чубач: “12 квітня 1998 року в телепередачі «Бар Чорний Кіт» К. Гнатенко та О. Бузина насміхались із творчості Т. Г. Шевченка”. З цього приводу Чубач написала вiрша “Кривди епохи”, який починався словами: “В барі котячім ввечері вчора словом ганьбили Тараса виродки кволі” (Чубач Г. Дзвінка ріка. К., 2000. С. 32). Чубач тодi ж поскаржилася на Гнатенка директору телеканалу.

В 2010 вийшла у світ 60-та збірка письменниці «Серед зневір і сподівань». До неї увійшли як ліричні, так і публіцистичні твори.

Ось інтерв’ю Ганни Чубач «Україні молодій» за січень 2017-го:

Ми чомусь дуже часто і легко опускаємо руки»

— Пані Ганно, правда, що майстри пера називали вас «Журавкою з подільського жита»?

— Правда. Річ у тім, що я народилася на Вінниччині. А моєю першою поетичною збіркою була «Журавка». За рекомендаціями Микити Шумила, Павла Усенка та Платона Воронька мене лише з однією збіркою (!) прийняли до Спілки письменників. Платон Микитович пробіг очима вірш «Журавка» й сказав: «Дівчино, так ви ж талановита!».

— Коли почали віршувати?

— Коли почала виспівувати свої рядки на відомі українські пісні й сумні пісні про війну: «Їхав козак на війноньку», і гірко плакала, бо батько мій пропав безвісти до мого народження.

— Ви багато віршів присвятили жінці. Чому? 

— Бо я — жінка, я — мати… Запалена Богом остання свіча. Вірш «Жінка» ввійшов у хрестоматію. Десятикласники, що символічно, на 10-й сторінці книги «Українська мова» вивчають цей вірш. Загалом те, що я намрію, — збувається. Тому кажу: частіше мрійте, не впадайте у відчай, бо ми чомусь дуже часто і легко опускаємо руки.

«Я вся зіткана з почуттів і думок…»

— Які думки  найактуальніші для вас?

— Зараз люди кудись поспішають. Якщо людина ходить пішки — вона думає, якщо питає — думає… Мені здається, що зараз навмисне культивують бездумність — так легше керувати.

Ще у свій час Сенека написав, що людина не знає міри… в цьо­му й біда. «Серед людської суети// Є я, Поезія і Ти…». Власне, й музика.

— Ви, не маючи музичної освіти, пишете музику на свої вірші. Що за феномен такий?

— (Сміється). Технологія проста. Я записую пісню так як співаю, потім віддаю співакам. Є пісні, що написані у співдружності з композиторами Людмилою Єрмаковою, Тетяною Стаматті-Оленєвою, Михайлом Чембержі, Мар’яном Гаденком та іншими.

— Назвіть пісні, де мелодії і вірші ваші?

— «Крила», «Хустка тернова», «Не відлітайте, лелеки», «Поле, поле», «Вишенька біла», «Світ із любові».

Періодично складаю мелодії сама. Мабуть, причиною є гени, адже мій батько був скрипалем. Мій знайомий якось розповів мені, як у Києві, на зупинці Дмитрівській, мабуть, після циркової вистави в трамвай увірвалася ватага школярів.

І одна дівчинка заспівала про Черепаху Аху — і пісню підхопили інші. І на під’їзді до Лук’янівського ринку весь п’ятнадцятий трамвай співав останній куплет відомої дитячої пісні… Хіба це не щастя?!

— Напевне, ваш онук виріс на ваших піснях, скоромовках та віршах?

— Звичайно. Всі букварі та читанки починаються з моїх віршів. Для дітей, окрім веселих героїв, потрібні й патріотичні віршики про прапор, тризуб, свята. От я й стараюся бути потрібною малечі.

— Що для вас є сенсом життя?

— Ще ніхто з мудреців не сказав, що таке сенс життя. Може, сенс життя у тому, що ти живеш. Ми унікальні на цій землі, аби це добре усвідомлювали, то ми були б добрішими…

— Яка ваша тріада життя?

— Добро — Любов — Совість. У цей світ ми приходимо для любові. І не сумнівайтесь… Це любов до всього: батьків, коханої людини, природи, і до тієї маленької квіточки у лузі…

— Яку ви найбільше любите пору року?

— Я росла серед розкішної природи — от, здавалося б, вологі стежки, пробіжиш босоніж, а вони, виявляється, теплі. А як співали навесні солов’ї! Тому я всі пори року люблю. Скажімо, зима холодна, але яка ж красива. А осінь! Барвиста і неповторна. Так само й весна, коли квітнуть сади. А літо — це море, ні океан польових квітів: волошок, ромашків, грициків…

— Мабуть, у кожної людини є улюблене дерево. Яке ваше?

— За гороскопом друїдів, моє дерево ялиця. Але я дуже люблю яблуню, особливо коли квітне. Загалом я люблю всі дерева. Треба любити все. Так як і треба для організму: і кисле, і солодке, і гірке. Така філософія життя. Шкода, що багато людей стали егоїстичними і забувають, що слово «треба» важливіше за слово «хочу». «Дреба» — так казав маленьким мій онук замість слова «треба».

«У моїх віршах немає штучних героїв»

— Пані Ганно, розкажіть про свою першу книжечку для дітей?

— У 1983-му видавництво «Веселка» видало мою книжечку «Йшла синичка до кринички». Як тільки-но перша вийшла, то я, звісно, захотіла і другу, і третю… А на сьогодні у мене ціла бібліотека під загальною назвою «Веселі Хтосики».

— Абетки, загадки, швидкомовки, лічилки, побрехеньки… Це ж справжнє диво! Саме така література потрібна дітям.

— У мене вже десять різнотематичних абеток. Скажу більше, у дитячих віршах, загадках, скоромовках я постійно відкриваю себе. Мою першу абетку «Алфавітні усмішки» поклав на музику Олександр Білаш. Для кожної з 33 літер я написала вірш, який складається з шести рядочків, і кожен із них починається з обраної літери.

— Як вам вдається писати вірші для дітей не лише змістовні, а й напрочуд легкі? 

— Ви знаєте, критики кажуть, щоб писати вірші, треба знати ямби, хореї… Я не знаю, що це таке. Я розповідаю своїй маленькій читацькій аудиторії чимало цікавих життєвих історій за допомогою каламбурів, приказок, прислів’їв. І в дитини з’являється бажання схопити олівця й намалювати швиденько почуте. Уже перші поетичні рядки починаються так, щоб залучити дитину до цікавої гри. У процесі гри дітки значно краще засвоюють матеріал.

Колись на Херсонщині зустрілася з логопедами, вони дуже дякували за вірші. Те, що, приміром, вчать школярі півроку, завдяки моїм віршам-швидкомовкам вивчили за три тижні. Та й студенти філологічного факультету Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова опановують майстерність, техніку мовлення, орфоепію, дикцію, закони логічного читання теж за допомогою моїх абеток.

— Чому обираєте героями своїх дитячих віршів тих, а не інших звірів та людей?

— У моїх віршах немає штучних героїв, неіснуючих у природі. Героїв стільки, що вже важко всіх перелічити. Та найбільше діткам подобається Черепаха Аха, Їжачок Дивачок, Ласий кіт Івашко та інші. Коли йдеться про дитину, то це звичайнісінькі діти, які не відзначаються рідкісними здібностями.

Особливо у грайливій формі висміюю лінощі. Загалом, якого б віку не був читач, я делікатно доводжу, що соромно бути ледарем. Наприклад, є у мене кумедна історія про білих ведмедів. А кумедна ця казка тим, що руда білка запросила ведмедів у Карпати — поласувати медом. А ми всі добре знаємо, що білі ведмеді вживають рибу. Тож із чудернацькими пригодами повернулися «біляві» назад на Північ.

— Розкажіть про нещодавно видані книжки.

— В 2015-му в Тернополі вийшла моя навчальна книжка «Українчики ідуть!»… Ви самі розумієте, про що ця книга – про Героїв…