Коли переїхали до цього міста — дуже пощастило швидко і зовсім недорого найняти квартиру у гарному місці. Ми здивувалися, що господар здає її так дешево, але все списали на везіння.
Першого ж дня, коли я поверталася з магазину, звернула увагу на бабусю, котра зацікавлено зиркнула в мій бік. Перепитала, чи я часом не в гості до когось? Ні, ми тут винаймаємо квартиру, – посміхнулася я. Після моїх слів вона злякано відсахнулася. А потім перехрестилася і тихенько пішла додому. А чоловік вдома розповів, що один дядечко з цього будинку теж перепитав, де ми живемо. А опісля похитав головою.
– А, то та квартира, де померлий дід щовечора читає газети? То вам здали квартиру разом із покійником!
Ми були молоді і безстрашні. І на такі дурниці не зважали. Увечері сіли дивитися телевізор. Аж ось чуємо, що в кухні щось шурхотить. Але ж двері були замкнені! Може, господар повернувся? Може, злодії? Ми метнулися в кухню, увімкнули світло — нікого. В коридорі – теж. Вже збиралися жартувати, аж тут мій погляд упав на стіл. Там лежала газета 10-річної давності. І я чудово знаю, що ніякої газети на столі не залишала.
Наступного вечора історія повторилася. Той самий шурхіт, та ж сама газета на столі. І це при тому, що попередню ми обоє дружно вранці викинули на смітник. Ми не дуже лякалися всіляких привидів. Але життя стало некомфортним. Подзвонили господарю. Він зізнався – так, його батько помер тут десять років тому. До останнього ходив, готував собі їжу. У мить смерті читав газету на кухні. І тепер він приходить сюди знову. Що з цим робити господар не знає.
Було видно, що чоловікові дуже прикро – ні продати квартиру, ні здати її не може. Чутки не дають. А нам підходило це житло, бо було дуже дешеве.
– Що ж, будемо жити з дідусем! – вирішили на сімейній раді. Але я надумала діяти рішуче. І от чоловік поїхав до батьків за продуктами. Я залишилася сама.
– Дідусю! Чого вам треба? – спитала я одного разу невідомо кого. Адже була впевнена, що мене бачать. Раптом почула гуркіт – це перекинувся вазон із квітами на вікні. Я злякалася не на жарт. Побігла в кімнату, закуталася в ковдру і намагалася заснути. Більше жодних підозрілих звуків у квартирі не пролунало. Незчулася, як заснула.
А увечері мені приснився той дідусь. Він дуже вибачався, що потурбував мене. І стояв на порозі. Я запрошувала його до кімнати. Але він сказав, що не сміє сюди входити. Натомість дуже просив пошукати його окуляри. Я не встигла йому відповісти, бо прокинулася від того, що хтось повертав ключ у замку. Я завмерла від страху. Але, на щастя, це був мій чоловік.
А в суботу я влаштувала капітальне прибирання. І от наткнулася за шафою на окуляри. Одразу ж згадала про свій сон. І автоматично, не вкладаючи в ці дії жодного змісту, віднесла окуляри на кухонний стіл.
Заснули ми з чоловіком втомлені, але щасливі. Жодного шурхоту на кухні увечері не почули. Мабуть, тому, що були зморені. Але ні, шуму більше не було – ні наступного дня, ні через тиждень, ні через місяць.
Господарю, на всяк випадок, про окуляри ми не розповіли. Бо грошей на якесь інше житло нам бракувало. Та він ніколи нас про відвідини з потойбіччя не розпитував. Радів, що бодай якась копійка з батькової квартири йому таки перепаде.
Олена Соловійчук
