Фаховий лікар, щирий, мудрий, добрий — таким тебе знають пацієнти, друзі і я. Проте хто я тобі? Пацієнт, хороша знайома чи просто закохана жінка, яка все собі нафантазувала?

Звичайний прийом пацієнта, мої скарги на стан здоров’я, твоє бажання допомогти, єдине – ми вже знали один одного. Кожен новий прийом перетворювався на довгі розмови про все на світі. Ти відкрився мені зовсім з іншого боку. Ні, ти не закомплексований мовчазний чоловік, просто не граєш на людях, тобі не потрібно нічого доводити, справляти гарне враження — усе це підліткові ігри, а мудрість і виваженість – зовсім інша історія. Чи розуміли люди, чому ти один, коли твої однолітки вже водять дітей до школи? Що бажаючих стати твоєю дружиною вистачало, проте чи розуміли вони тебе, чи не розтратив би ти з ними свій внутрішній спокій, не втратив себе… Втратив би, тому і не шукав нікого.

Я егоїстично раділа твоїй самотності, бо щиро сподівалась: колись ми будемо разом. Попри багато «не» моє серце відчувало – ми можемо зрозуміти один одного. Я тебе вже полюбила. А ти мене? Можливо, бо твоє прихильне ставлення до себе я відчувала своєю душею. Проте чи міг ти до мене хоч якось проявляти свої почуття? Одружена, з дітьми… Як багато складнощів, умовностей, вагань. Тепер і ти вже в парі. Хороша дівчина – відверто можу сказати. Я рада, що вона саме така, що ти щасливий…

Тому моя історія тепер — просто інколи зустрічатись. Моє серце б’ється тисячу ударів в хвилину, коли ми мило вітаємось і говоримо про дрібниці. Що залишається мені зараз? Зараз я маю лише надію про колись. Колись мої донечки виростуть, колись вони зрозуміють, чому інколи батькам краще жити окремо, колись наші долі переплетуться так міцно, що жоден навіть не зрозуміє, як він до того жив. А зараз… Мій любий лікарю, вилікуй моє серце, бо ти його зранив. Я просто знову прийду до тебе на прийом.

Дарина