Трава в кульбабах, як у ластовинні,
кульбаби у траві – немов курчата.
Ще день, ще другий – і в повітря злинуть
тендітні парашути сивуваті.

Мов запашні меди в саду загусли
і кличуть до роботи кожну бджілку…
Клекочуть на старій сікорі бусли,
та яблуня пашіє на причілку.

У небі хмари мчать кудись, мов чалі.
На моріжку густім лежить дитина.
Ані журби не видно, ні печалі
в її очах, синеньких, мов ожина.
З трави кирпатий носик виглядає,
звелися пірамідками колінця.
Іще в душі жорстокості немає,
там доброти і ніжності по вінця.

Заклала за голівку рученята,
підставивши до сонця збиті лікті.
Літак лишає за собою цівку,
насупились дуби – доби релікти.

На лузі, за городом, ходять коні,
скубуть духмяне листя конюшини.
…А мати у вікні, як на іконі,
стоїть, очей не зводить із дитини.

Валентина Сторожук