–  За годину, що стояли тут жертви політичних репресій в СРСР, в’язні концтаборів, їхні рідні та діти, народжені там, – нам ніхто руку не подав, добрий день не сказав, це ганьба, – додав він.

– Тому й маємо тих 25 відсотків за таку владу, – обурювались політв’язні та члени їхніх родин, які 23 травня з’їхались з усієї України, щоб поділитись тим, що пережили вони, їхні батьки. – Мордував нас комуністичнй режим у таборах, але щоб ось так тепер мордували… – розмірковували присутні.

Але ділились, як би це м’якіше сказати, самі із собою.

Було соромно, боляче… душа розривалась. Спробувала спочатку потрапити до заступників. Двері були зачинені, ловила на східцях, кого могла, щоб донести.  Несподівано натрапила на голову ОДА Валерія Коровія.

На його невдоволене «Таня, що ти хочеш» та «візьми і допоможи» оперативно викладаю. Бо мої спроби допомогти і як депутату, що конструктивно намагалась вказувати на помилки, і як засновнику успішної медіа-копорації  – поради, як краще зробити, бо маю досвід – вже впродовж років виявляються марними і примарними. Бо якраз і в попередні рази, і цього разу робила все, щоб не зганьбити Вінниччину, виправити ці помилки. Щоб більше не повторились ті «позорні цифри», коли область “вінницьких” проголосувала проти них…

Але коли похилого віку люди почали дякувати за те, що заступилась за них і почала голові департаменту інформаційної політики Світлані Василюк казати, що потрібно мобільно цю унікальну виставку, де на стендах живі свідки того, як можна втратити Україну і лише за любов до неї та патріотизм, за вірші та романи можна потрапити на 10-25 років, а то і отримати вищу міру – негайно показати людям у місті, вузах та коледжах, яких у нас, слава Богу, вистачає, виправити очевидні помилки, на яких наголосили виступаючі політв’язні, почула  не “дякую” чи хоча б “врахуємо зауваження”, а коротке, але вагоме – тут всіх усе влаштовує, лише вас не влаштовує, бо ви «вічно возмущонна»…

Отож, чим я “вічно возмущонна»? Сьогодні, почувши скарги репресованих та в’язнів політтаборів, їхніх рідних, як їх та виставку приймають, ще раз мордують більше години стоянням літніх людей із паличками, де немає де присісти… (потім самі учасники та небайдужі почали носити із кафе стільчики.) Тим, як у ці доленосні дні, коли ми можемо втратити Україну, її ідетичність, так непродумано організували виставку із живими свідками репресованих, затиснувши її, як висловились виступаючі, «український дух у коридори облвлади», куди пропускають за посвідченнями. Коли вони ділились пережитим і унікальними спогадами, за їхніми словами, «самі із собою», а не із переповненими залами студенських аудиторій, не із громадою міста…

До цього я обурювалась  і доносила керівництву, як у нас прийняли слухання до ювілею українського Митрополита Василя Липківського, коли представники діаспори, його нащадки, профессура України зазначали, що Вінниччині пощастило, що мала такого сина, «закатованого за віру і Україну»… але ніхто із нашої влади це не почув. Бо із того ж департаменту нікого не було. Більше того, саме в цей час організували другий захід – гранти вигравали… Зате так завбачливо перед Президентом Порошенком  вивішували його плакати навіть у коридорах адміністрацій – віра, мова, армія…

Я вже роки разом із небайдужими вінничанами кажу про те, що Вінницький парк є унікальним  для усього світу  – бо тут  ВПЕРШЕ задокументовано Міжнародним Червоним Хрестом у присутності свідків з 14 країн світу злочини комуністичного режиму і відкрито таємні могли розстріляних репресованих так само за ВІРУ, МОВУ, УКРАЇНУ!!!! І їх тут десятки тисяч розстріляних. Лише 28 священиків і митрополитів із Вінницької області. І ці могили комуністичний режим поспішив забетонувати  та замаскувати каруселями для дітей і батьків – цинізм вищої міри!

Але у нас досі роблять видимість вшанування біля малодоглянутих знаків, а ніхто не думає, щоб поряд із святкуваннями там масових заходів були такі самі масові заходи пам’яті чи музей!

Люди, я ще можу назвати тисячі фактів, коли ось так – для галочки, коли не пахне – тхне совком. Коли це неефектвно і нецікаво!!!

І тому я роблю, як і тисячі моїх колег, однодумців, небайдужих вінничан радикальний висновок: або ми їх і все це змінимо – або вони ось так профукають Україну і долю наших дітей!

– Які далекі вони були від народу! – пригадую вислів, почутий у школі… здається, про декабристів… Та вони хоч любили народ, а ці – що в них замість душі? – це вже не я, а монологи обурених таким прийомом політв’язнів!

Тому прошу у всіх цих героїв, які удостоїли честі Вінниччину, пробачення від імені усіх патріотів України… і буду «вічно возмущонною» до тих пір, доки в українській владі до справжніх героїв України, її пам’ятних дат  буде ось такий пофігізм!

У владу не йду – тому це не агітка, а крик душі!!! Дістали! – казала всі ці роки і кажу тепер!!!

З повагою до українців, які сьогодні вболівають за Україну душею і серцем, в кого болить душа за все це!