За багато років своєї журналістської діяльності я вперше був в такому замкнутому тісному колі овець і вовків. І мені, як досліднику, було цікаво за тим спостерігати. Здавалося, що я повенувся в далеку свою радянську журналістську юність – нічого не змінилося!.. Таке ж низькопоклонство, як і було. Ніхто владу, боронь Боже, не критикував, навіть свою, районну!.. Всі брали, кланялися, тиснули руки начальникам, і, ощасливлені, миттєво сідали на свої місця. Немало навіть змогло сфотографуватися з начальниками і врученими ними грамотами та викласти ці фото на Фейсбук в той же день! Бо така традиція, так заведено ще першими секретарями обкому компартії.

Один я був ложкою дьогтю в тій медовій залі. З начальством не фотографувався. А скористався своїм законним правом на слово і… зачитав всьому тому обласному верховному начальству, всій обласній журналістській еліті весь отой текст звернення депутатів Ямпільської районної ради до поліції і СБУ в якому, як бачите, вказується, що я – “в минулому журналіст”, дію в інтересах російської пропагандиської машини і маю “стійкі контакти з посадовцями невизнаної Придністровської Молдавської Республіки”.

Коли я читав, десь в середині того тексту, мене стали “захлопувати” і “затопувати”, навіть той начальник, що вже ніби й не начальник став звертатися до мене, щоб я спинився… Але голова обласної Ради – Анатолій Дмитрович Олійник, мій земляк, з Томашпільщини, найбільш легітимна зараз в області керівна особа, владним голосом сказав: “Хай говорить!”. І вони затихли, і навіть той, що вже схожий на криву качечку, не смів мене більше перебивати. Я просив їх дати мені ще хоч дві хвилини, бо ж раз у житті буває весілля. Зала озвалася зауваженням: “Дивлячись у кого”. Воно й правда, це у мене, старомодного, лиш раз було… Я сказав, що ця Грамота ВР для мене, як своєрідний документ про реабілітацію. Що в тому, що вона з’явилася на цей грішний світ головна заслуга однієї людини – Андрія Вигонюка голови постійної комісії із законності обласної ради. Це він, у свій час дав мені трибуну на засіданні комісії на якій я зміг розказати все про себе, як журналіста, депутата і волонтера. І це його слова були: “Так вас треба не карати, а нагороджувати!”. З того все і почалося.

Після прочитання такого тексту, я сподівався, що начальство поверне оглоблі назад з тим врученням мені найвищої нагороди нашого парламенту. Хоча б з поваги до Верховної Ради! Ну як же вручати таку високу нагороду посібнику країни-агресора та ще в пік війни з цією безсовісною країною? Тут треба було розібратися принаймні, що це таке за документ, який я зачитав! Взяти перерву. Такого ж ще в Україні не було, щоб Верховна Рада одну і ту ж особу нагороджувала “За заслуги перед українським народом”, а районна рада, в той самий час, називала цю особу посібником ворогу і зверталася до СБУ і поліції взяти цю особу під білі ручки! В цій ситуації виглядало так, що якась із цих двох високих Рад або глибоко помилялася, або, бери вище, – діяла в інтересах ворога. Ну навіщо ж було “гнать лошадєй!”. Нам мало Нідії Савченко і ще таких, як вона багатьох нагороджених з якими тепер проблем та проблем?..

А якби стали розбиратися, копати в глибину то б накопали ого-го-го скільки всяких моїх стійких зв’язків не лише з маріонетковим керівництвом ПМР, а й самим “логовом” кузні журналістських кадрів російської пропагандиської машини! Воронежський університет, при підтримці Московського, у співдружності з самою Академією наук регіональної преси Росії видають науковий альманах “Акценти”. І в тому альманасі, серед тієї російської професури, яка виплекала і викохала, надіюся, не одну телеведучу Скобєєву, в числі авторів науково-публіцистичних статей – і я – Василь Кізка, з Ямполя!. Та що ж це таке! Куди дивиться СБУ?! Цікаво, що в тому російському науковому альманасі мої статті – українською мовою! Ну покажіть мені в області ще хоч один приклад, щоб хтось гідний, патріот друкувався в якомусь російському науковому журналі не на мові русского міра, а на нашій, рідній, українській!.. Це ж ні в які двері не влазить! Це ж де ж вони взяли, там, в кацапії, наш український шрифт, коректорів, редакторів українських, як таке проморгала ФСБ, а може й не проморгала?.. Я й сам не можу відповісти на ці питання…

Як би там не було, але ніхто вручення мені – “в минулому журналісту” високої парламентської нагороди (не за журналістику, а за волонтерство), в переддень Дня журналістів, не зупинив. Правда, коли після високого обласного начальства став роздавати Грамоти від обласної організації Спілки Журналістів України її багаторічний і незмінний голова то він, нагороджуючи одного із районних журналістів, зауважив, що той журналіст відправив на фронт допомоги не менше ніж Василь Володимирович… Ото ж і виходило, що той журналіст – волонтер не менший, ніж я, а Грамота Верховної Ради – чомусь лиш мені… То може й справді диму без вогню не буває, га?.. Може та Ямпільська районна рада таки права, називаючи мене московським законспірованим посіпакою? І куди ж дивиться СБУ та поліція?