На згадку про темні часи залишилися старі фотографії і руїни давніх святинь. Нещодавно ієромонах Софроній (Чуприна) оприлюднив своє власне дослідження історії Свято-Покровського Долинянського монастиря. І виявив чимало цікавих моментів.
– Трагічним часом для Поділля була остання чверть XVII століття – період господарювання турків. У цей час майже всі монастирі нашого краю припинили своє існування. Не встояв під час чергового набігу варварів і Свято-Покровський Долинянський монастир. Частина монахів була вбита, інша розбіглась, таким чином обитель прийшла в запустіння. Однак народна пам’ять зберегла згадку про древній монастир, який в старі часи знаходився в селі Кривохижинці Мурованокуриловецького району, — розповідає отець Софроній. – Тоді, на початку ХХ століття, він відроджувався, зводився новий корпус. Щоправда, зовсім швидко, вже у 1914 році, будівельні роботи припинилися, бо почалася Перша світова війна. Ще через 4 роки недобудований житловий корпус був націоналізований та переоблаштований під колгоспні потреби.
– Як же склалися долі мешканців монастиря?
– Так от, того ж року афонський монах Антоній (Горбатюк) з дозволу місцевої сільської громади в приміщенні магазину, де зберігався хліб, заснував монастир-богадільню. До речі, отець Антоній (Горбатюк) згодом схіархимандрит Ксенофонт, народився у 1871 році в селі Шляхова, на Гайсинщині. 13 вересня 1937 року був заарештований у Житомирі та звинувачений за ст. 54-10 КК УРСР. Розстріляний 29 грудня того ж року. Тільки у 1989 році його реабілітували. Отож, у тому так званому монастирі жило три дівчини- каліки, які їздили на возі по сусідніх селах, збирали пожертви. Вони зупинялися в будинках набожних селян, таємно молилися, вчили вірі.
– Але ж часи які були! Суцільна антирелігійна пропаганда!
– Незважаючи на це, місцеві жителі залюбки допомагали монастирю, навіть з’явилися попечителі, жінки з цукрового заводу, які пожертвували монастирю меблі, килими та цукор. Так поволі відремонтували монастирське приміщення, на другому поверсі облаштували сім келій, а на першому – храм на честь Покрова Пресвятої Богородиці. Згодом, коли у Бару закрили монастир, а все цінне влада конфіскувала, у Кривохижинцях знайшли прихисток 14 послушниць на чолі з ігуменею Софією (Рачинською), котра, до речі, мала унікальний дар — писати богослужбові тексти. Але вже через два роки монастир закрили. Частина черниць на чолі з ігуменею Софією перейшла в село Галайківці, а інша – під керівництвом монахині Євдокії – в село Ломачинці, тепер це Хмельницька область. А у відібраному приміщенні влада розмістила канцелярію сільради, а на першому поверсі, де раніше була церква, організували театральну залу, де місцевий драмгурток проводив вистави. Минуло ще трохи часу, і у цьому приміщенні колгосп ім. Чапаєва облаштував зерносховище…
– І з тих пір монастир занепав?
– Був ще один період в його історії. З початком Великої Вітчизняної війни раніше зачинені церкви почали відроджуватися. З 1941 року нижній поверх монастиря був відкритий як молитовний дім, а верхній лишався вільним. Лояльне ставлення влади до Церкви було недовгим: вже 9 жовтня 1947 року виконком обласної Ради трудящих задовольнив прохання райвиконкому про вилучення приміщення у церковної громади. Храм знову передали під сільський клуб. З 1949 року в єпархіальному управлінні громада не числиться, а з 1952 року знята з реєстрації.
Тільки стіни і проламаний дах залишилися на місці монастиря у Кривохижинцях. Зберігся і фундамент недобудованого корпусу. Але, незважаючи на багатолітнє запустіння, це місце вражає своєю молитовною тишею та умиротворінням. Бо є там дванадцять джерел, які здавна славилися як цілющі. Викладені з дикого каміння криниці завжди наповнені цілющою джерельною водою. Найбільш шановані з них – джерело на честь преподобного Агапіта, лікаря Печерського, та ікони Божої Матері «Живоносне Джерело», до яких здебільшого звертаються з хворобами шлунку та очей. Місцеві жителі знають немало прикладів зцілення, після того як людина скуштувала воду.
Соломія КАЛЮЖКО
