Сьогодні зранку я залишив все і з архітектором Сергієм Донченком поїхав у Букатинку, яка сорок днів тому прийняла в свою землю, над Мурафою, уродженку Луганська, видатну вчену, велику патріотку України, котра все життя відпрацювала в Києві, в різних наукових інститутах — Сузанну Альошкіну.

Про її похорон я вже писав. Всі знаєте, що похована вона не на офіційному цвинтарі села, а біля хати її відомого на всю Україну брата – Олексія Альошкіна. Приблизно так, як мати Тараса Шевченка.

Сороковини, так би мовити, їх офіційна частина, відбувалися в сільському клубі. За столами, при свічках сиділо мало не все село. Представником від Бабчинецької ОТГ був… землевпорядник. Толкова, розумна, поважна людина. До речі, забігаючи наперед, скажу, що він у своїй промові повідомив присутнім, що завтра ОТГ відправляє до Вінниці свого представника. Будуть добиватися, щоб місце, де похована пані Сузанна, стало цілим історико-заповідним комплексом обласного значення з відповідним фінансуванням. Звертатимуться і до мера Києва за підтримкою. Адже Сузанна Михайлівна, як вже говорилося, все життя відпрацювала там і була видатною киянкою. Сумнівів немає – в такої ідеї є перспектива.

На цей раз священика в Букатинці не було. Дивовижно, але його відсутність, на прохання людей, змушений був заміняти я. Так само, як і біля могили, читав спершу вірш свій з нової книжки «Сокровенне» — «Хто я у Всесвіті» і «Отче наш».

Ви не уявляєте, як це все було. Сліз не було. Смерті не було. Були Життя і Вічність.

Те поминально-прощальне застілля я не знімав. А все інше – дивіться фото.

Букатинка Чернівецького району