Колишній вихованець інтернатного закладу для дітей з відхиленнями написав нашому журналісту з Австрії, коли прочитав про НП у Плисківському інтернаті.

Якщо більшість людей обурив цей страшний факт, то Юрій (ім’я з етичних міркувань змінене), навпаки, зра­дів, бо сподівається, що цей випадок стане причиною масових перевірок в усіх інтернатних закладах. Бо те, що у більшості з них відбувається десятиліттями, просто жахає…

Юрій згадує роки в інтернаті, як найстрашніші у своєму житті… Йому не лише, як тавро, приписали діагноз, але й усі дитячі роки знущалися морально і фізично…

«Мене всі називали «дебілом», хоча за кордоном я зміг закінчити медичну школу і працювати у престижній клініці. З мене насміхалися, принижували, думали — я «больний на голову» і мені місце десь на смітнику. Багато з нас там і опинилися. Але ми з товаришем вирвалися з цієї прірви. Спочатку він втік за кордон, потім і мені допоміг. Тут починали життя спочатку. Ні він, ні я довго не могли створити свої сім’ї. Товариш зараз нарешті знайшов свою другу половинку, живе із молодим хлопцем, збираються одружитися, у цій країні дозволені такі шлюби. А я так і самотній. Довелося звернутися за допомогою до психолога. Вже разом із фахівцем намагаємося розібратися у причинах моїх проблем.

А усе почалося ще в дитинстві. І хоча пам’ять має властивість глибоко приховувати болісні та неприємні факти біографії, але під гіпнозом я розповідаю до найдрібніших деталей своє життя в інтернаті. Згадуючи деякі події, мені досі боляче і соромно. От, наприклад, як нас карали. Хлопчики знімали спідню білизну — і нас били по геніталіях — спереду і ззаду… Також були особливі методи похвали, коли нас пестили, але теж оголеними. І це робили не лише вихователі, але й директор у своєму кабінеті.

Коли про це діти розповідали родичам чи опікунам, їм ніхто не вірив, бо вони ж дурненькі…

Не вірили нам, й коли ми просили не пускати до нас друзів нашого директора. Він приводив в інтернат якихось чоловіків, ті платили йому гроші і забирали з собою або дівчинку, або хлопчика. Подружка Лена після таких зустрічей з «дядями» довго кричала ночами, і їй кололи щось заспокійливе. Не одна дівчинка вагітніла, але такі НП одразу заминалися, «безсоромну» везли до лікаря і чистили навіть без наркозу.

За мною теж приїжджав один дядя. То першого разу я втік від нього через вікно в туалеті. А другого разу тікав вночі уже з його дачі. Це я добре пам’ятаю, бо дім був десь в лісі і я дві доби не міг знайти дорогу. Замерз, зголоднів. Мене підібрала старенька бабця, забрала до себе. Нагодувала. Я в неї відсипався декілька днів. А потім за мною прийшла міліція. Бабусина сусідка повідомила дільничному, що у селі якийсь чужий хлопчик оселився, так мене повернули в інтернат. Потім ця бабуся ще часто до мене приїжджала, привозила дуже смачні пиріжки і струдлі. На літні канікули я їздив до неї. А потім вона померла, і у мене більше не було людини, яка б про мене так дбайливо піклувалася. Бабуся переписала на мене хату, бо у неї не було рідні, але коли я після інтернату приїхав у село, то виявилося, що сільський голова вже ту хату продав. І коли я доводив, що хату старенька залишили мені, він лиш покрутив пальцем біля скроні, що я дурний…

З того часу я почав бомжувати. З такою характеристикою, яку мені видали в інтернаті, мене навіть вантажником не скрізь хотіли брати. Я довго микався, голодував і спав на вулиці чи на вокзалі. Це було страшно.

У ті важкі часи я не особливо переймався своїми інтимними проблемами, не до того було. Вже коли переїхав за кордон, облаштувався, зрозумів, що зі мною щось не так. Не міг мати стосунків з дівчатами. Товаришував з колежанками, були знайомі подруги, але коли доходило до ліжка — давав задню.

Уже працюючи з психологом, я зрозумів, що мені подобаються чоловіки. І навіть почав зустрічатися з одним, але нічого у нас не склалося. Як каже мій лікар, усе тому, що я боюся близько підпускати до себе людей, боюся, що мене знову скривдять. Це все наслідки життя в інтернаті. Там не виховують, там ламають до­лі… Через тих нелюдів я ніколи не зможу бути щасливим…

Мій товариш років сім тому приїжджав в Україну і навідувався у наш інтернат. Багатьох вихователів уже немає в живих… Казали, дуже важко хворіє директор. Це, напевно, за усі ті сльози дітей, яких він скривдив. Але загалом ситуація в інтернаті не дуже змінилася… Там так і принижують дітей, змушують малих до важкої праці… Йому навіть дівчинку для розваг пропонували… Він викликав поліцію і написав на них заяву, але чи було розслідування — йому не відомо… Через важкі спогади і розуміння, що в Україні нічого не змінилося, він швидко звідти втік…

Я ж не ризикую знову наражати себе на хвилювання і не хочу повертатися.

Написав до вас, бо прочитав на вашому сайті про випадок з голими підопічними інтернату, і навернулися спогади…»

Каріна МАЄВСЬКА