Свій перший відпочинок удвох вони проводили на лоні природи. Гостювали у дідуся та бабусі нареченого…
Мрія – невеличка хатинка на березі річки, де зелені гаї, лілеї на поверхні чистої прозорої води. Та й чудове царство птахів, тварин… І наче літнє сонце теж раділо та гріло кохання молодості. Тож про Єгипет чи інші екзотичні країни вже не мріялось… Ні грама.
А ще онук привіз з собою мисливську рушницю. Гарну, акуратну, чудово посріблену двостволку часів останньої великої війни. Молодий чоловік викупив її у попередніх власників. Хоча дідусь, теж старий досвідчений мисливець, був налаштований категорично:
– До булави треба голови, як казали козаки. А до рушниці тим більше! Хочеш стати мисливцем – вчись. Усе життя вчись. Як я! Зі мною полюй, будь ласка. А без мене ні в якому разі. І запам’ятай: аби стати справжнім мисливцем, треба любити й шанувати природу! Тварин, птахів, рослин! Бо це наші брати й сестри. Тільки так.
– Та я що, пацан? Он скоро в мене весілля, а ви ще мене життю вчите? – опирався онук…
– Ти слухай старших! – дідусь був твердим, наче кремінь…
Але онук все ж таки вирішив крадькома від дідуся спробувати перше мисливське щастя…
Між тим літо, а з ним й відпочинок добігали кінця. І ось на річці з’явились лебеді… Наче у кіно, граційно сплітали шиї та милувались один одним. Закохана пара. Більший за розміром лебідь та граційна лебідка.
Увечері молодий чоловік прошепотів схвильовано нареченій:
– Пішли зранку лебедів дивитись!
А вона так і не зрозуміла, чого ж хвилюється суджений.
І вони пішли… Тихцем до сходу сонця прокрались через зарості комиша, де видно було плесо… І ось граційна пара птахів випливла на очі хлопця й дівчини…
– Ой, яка краса… – вона озирнулась. Але наречений чомусь десь далеко вовтузився у комишах і не відповів.
А над річкою летіли ще лебеді. Ціла зграя дорогою до вирію. Летіли та жалібно сурмили, наче прощались із літом… І та закохана пара теж гукнула їм своє привітання.
Зненацька у той чудовий ранок увірвався постріл… Налякана гуркотом пара намагалась злетіти, рятуючись від несподіваного ворога… Лебідь таки увірвався у небесний простір… А лебідка довго била по воді перебитим крилом… Й кричала від болю та з відчаю…
– Що ти накоїв! — вигукнула, обливаючись сльозами, й наречена…
– Та я ж вистрелив раз, то що? Я ж взагалі мисливцем хочу стати, як дідусь… – мляво виправдовувався наречений…
Вона поїхала того ж дня першим автобусом… А сільські люди довго розповідали, як у комишах плакала поранена птаха, рвучи на шматки серця та душі… Вночі над річкою стояла зловісна тиша… Тиша була й у тій хаті, яка ще нещодавно була шматочком раю на землі для двох.
Чорний від горя дідусь лише на мить підняв очі…
– Полетіла наша лебідонька… А ті лебеді — щовесни вони тут гуляли, любились… Ми усі їх доглядали, охороняли. А я ж казав, що й до булави голови треба… Тим більше до рушниці… Аби стати справжнім мисливцем, треба любити, поважати й доглядати тварин, птахів, крім того, що зброю в руках тримати. А не чинити таке страшне зло…
А потім вийшов на подвір’я, взяв рушницю за стволи та з усієї сили декілька разів гепнув реліквією по старій яблуні…
З повагою,
Наталя
