У фільмі «Попіл і алмаз» Анджея Вайди є геніальна сцена, коли хлопець і дівчина розбирають напис на пам’ятнику в розбомбленому храмі.

«Коли згориш, що станеться з тобою? Чому ти в світ прийшов, що попіл приховав від нас? А раптом з попелу заблищить алмаз……»

Ці рядки нагадали мені історію хлопця, мого друга дитинства. Не хочу називати його ім’я, бо ще свіжа болюча рана. Ми разом росли, разом ходили в сільську школу. Нас чарувала юність, наше напівдитяче кохання… Життя здавалось безкінечним, стільки цікавого чекало попереду!

Але я вступила в університет, а він залишився у селі, не хотів залишати без догляду хвору маму. Через знайомих він постійно передавав мені привіти, цікавився, як навчання, як складається моє життя у місті? Я відчувала — не забув! Через час і відстань він душею тягнувся до мене, до того чистого юнацького почуття, яке нас колись поєднало.

Та лихі роки безробіття, безгрошів’я взяли своє, і мій друг «загримів» у тюрму. По дурості, з необережності скоїв злочин, за який довелось відсидіти шість років. За цей час мама померла… А він вийшов, коли йому вже тридцятник стукнув. І знову знайомі розповідали, що питав про мене, про мого чоловіка — я вже давно була заміжня.

А він став зовсім іншим. Злий, ображений на весь світ, він перетворив своє існування у хаос. То п’янки-гулянки, то ні шматка хліба, ні копійки грошей… А цими днями друзі із села повідомили, що «дружки по чарці» підрізали його під час бійки. І він помер у лікарні. Мені дуже жаль. Пропало молоде життя… А міг би стати достойною людиною.

Ірина,
постійна читачка «33-го каналу»