Свого часу я навчалася в одному з вишів столиці. Мріяла про кар’єру юриста, часто допізна засиджувалась у бібліотеці.

Там же нерідко зустрічалася з Віктором Петровичем – викладачем, який працював над докторською. Якось, вийшовши з бібліотеки, потрапили під зливу. За мить були мокрі-мокрісінькі, тож побігли до зупинки, де і чекали автобуса, який мав підвезти мене до гуртожитку, а викладача – до новозбудованого кварталу, де батьки його дружини купили їм велику дворівневу квартиру. А наступного дня Віктор Петрович запросив на каву. Розповідав про цікавинки столиці і запросив погуляти парком. З того часу наші зустрічі стали частими – після навчання або ж бібліотеки бродили парком, вечеряли у кафе, він проводжав мене до гуртожитку – і їхав до дружини.

Я ж в глибині душі сподівалася, що Вік­тор Петрович усе ж зробить вибір на мою користь. Проте – помилилася. Коли повідомила, що він незабаром стане батьком, а дружина коханого не могла мати дітей, то побачила, як мій викладач зблід…

– Ти… нікому не кажи, що то від мене, – мовив і почав нишпорити у кишенях. – Я тобі дам трохи грошей, зробиш, що треба… Зрештою, може, це і не моя дитина.

Ці слова були стpaшніші за нiж у сеpце. У відчаї прибігла тоді у гуртожиток і ридма ридала, поки не прийшла сусідка і, дізнавшись у чому річ, запропонувала піти в деканат. Я на це не погодилася – не хотіла, аби про мене плескали язиками. Надіючись на підтримку рідних, поїхала у рідне село. Та батьки ладні були вбити й називали повією! Так я залишилася сама – коханий усіляко уникав мене і навіть на екзамені просто так поставив «відмінно» і випровадив з кабінету. Батьки перестали телефонувати і передавати передачі. Проте я твердо вирішила в жодному разі не робити абopт. А наpoдивши донечку, написала відмову і з головою кинулась у навчання. Не звертала уваги на дівчат, які пліткували за спиною, на викладачів, які також шушукалися. Приблизно через пів року після пoлoгів приїхала мама. Поговорила, наче нічого й не було.

Через два роки після закінчення вишу я працювала у престижній фірмі, вийшла заміж. Сергій натішитися не мене не міг. Невдовзі у нас народився син…

Одного разу, дивлячись телевізор, я натрапила на передачу про дітей, які перебувають у дитбудинку. І там впізнала свою донечку, яка була просто моєю копією. І вже за кілька хвилин мій Сергій слухав історію студентського кохання та історію появи на світ доньки. А вранці розбудив, нічого не сказавши, й повіз до того самого дитбудинку. Попереду було збирання необхідних довідок і багато чого іншого. Проте я знала, що все буде гаразд. Боже, дякую Тобі! Бо якби я тоді не побачила тієї передачі і не впізнала родимої плями на ручці дитини, то й далі думала б, що мою крихітку вдочерили якісь люди… Я – найщасливіша жінка. Бо Господь дав мені коханого чоловіка, синочка і повернув мою донечку.

Марина,
Калинівка