І ця війна в рідному Донецьку зачепила так, що він повернувся в Україну, в рідне місто та вивіз до Вінниці свою дівчину та спогади про розквіт українства тут на Донбасі. Тепер він майже на 100% – вінничанин, але як фронтовик і «каратель» для вчорашніх сусідів у окупованому Донецьку… Бо вибрав замість тропічного «Баунті» рідну Україну, вільно спілкується «солов’їною» і вже прописався у Вінниці. Бо 6-й рік до нього не приходять сни про донецьку квартиру і вулицю… Чому?

Андрій про все це розповів у своєму відвертому інтерв’ю нашій газеті.

– Коли ти виїзджав із Донецька, ти розумів, що вороття вже не буде?

– Це була весна, травень – тільки радіти і жити… Але треба було просто рятуватись! Я повернувся в Україну, приїхав у Донецьк і лише забрав із квартири свої документи, пару фоток та дівчину… Бо все вже горіло! Перший мітинг в Донецьку ще був за Україну. На другом за вишиванку вже жорстко били! А на третьому – просто вбивали саперними лопатками люди, які примотали скочтем лопатки до рук і так із Росії приїхали захистити «руській мір». Вибирались в Україну кількома маршрутками – їхали із дівчиною різними маршрутами, бо вже було небезпечно. Тоді я вперше побачив, як прямо із донецького двору стріляє «Град». Цілу касету ракет по іншому кварталу Донецьку… Так в моєму рідному місті запалили війну, яка триває досі…

– Чому ти не залишився в Домінікані?

– Я працював там 3 роки журналістом по віддаленому доступу на Київ. Писав аналітику, співпрацював із відомими ЗМІ, сайтами, «Українськими новинами», газетами «Сегодня, «Салон», радів життю і морю… Коли почалась війна – все кинув і повернувся. Але врятувати Донецьк при такій кількості зради в міліції, СБУ та засланих агентах вже не міг навіть всемогутній Ахметов, який пробував «дудіти» в гудки шахт і штучними страйками зупинити окупацію… Я вже 6-й рік «один не вдома» і вважаю себе вінничанином! Як потрапив до Вінниці? Просо вибрав місто на карті України і приїхав сюди весною 14-го, зняв квартиру на Порика, випив ранкову каву і вперше побачив, яка ж вона гарна ця Вінниця! Скажу чесно, якби я побував тут ще до війни – то без вагань продав би квартиру в Донецьку і купив би житло тут… Бо я закохався в це місто!

– І пішов добровольцем на війну?

– Так! Бо сидіти вдома не було сил… Пішов до воєнкомату, але в армію не брали. Довго перевіряли, бо я з Донецька і, мабуть, в СБУ були певні сумніви…? 5 разів перевіряли… Але я тепер можу точно сказати, що ніякого реально «сепаратизму» на Донбасі не було. Навпаки, в 2012-му під час Євро був розквіт всього українського в Донецьку – мова, прапори, вишиванки, пісні… Я нині повірити не можу, що ця «отрута» із Росії так швидко подіяла на моїх сусідів, однокласників, друзів, земляків… Повірте, прошарок такої «вати» майже скрізь однаковий по Україні, але загорілось у нас… У Харкові вінницький «Ягуар» зумів зупинити цю «банду», а в Донецьку дати команду «вогонь» ніхто не наважився. На жаль… Бо віруючі бабусі із попами не можуть зупинити танки, якщо стоїть питання України і Незалежності. Але хтось – зрадив, хтось – не дав наказу, а хтось – просто вирішив відсидітись чи йому байдуже «гривні» чи «рублі»…

Більше читайте в газеті “33-й канал”