Тепер він майже на 100% — вінничанин, але як фронтовик і «каратель» для вчорашніх сусідів у окупованому Донецьку… Бо вибрав замість тропічного «Баунті» рідну Україну, вільно спілкується «солов’їною» і вже прописався у Вінниці. Бо 6-й рік до нього не приходять сни про донецьку квартиру і вулицю… Чому?

Андрій про все це розповів у своєму відвертому інтерв’ю нашій газеті.

– Коли ти виїжджав із Донецька, ти розумів, що вороття вже не буде?

– Це була весна, травень – тільки радіти і жити… Але треба було просто рятуватись! Я повернувся в Україну, приїхав у Донецьк і лише забрав із квартири свої документи, пару фоток та дівчину… Бо все вже горіло! Перший мітинг у Донецьку ще був за Україну. На другому за вишиванку вже жорстоко били! А на третьому – просто вбивали саперними лопатками люди, які примотали скотчем лопатки до рук і так із Росії приїхали захистити «руській мір». Вибирались в Україну кількома маршрутками – їхали із дівчиною різними маршрутами, бо вже було небезпечно. Тоді я вперше побачив, як прямо із донецького двору стріляє «Град». Цілу касету ракет по іншому кварталу Донецька… Так у моєму рідному місті запалили війну, яка триває досі…

– Чому ти не залишився в Домінікані?

– Я працював там 3 роки журналістом по віддаленому доступу на Київ. Писав аналітику, співпрацював із відомими ЗМІ, сайтами, «Українськими новинами», газетами «Сегодня», «Салон», радів життю і морю… Коли почалась війна – все кинув і повернувся. Але врятувати Донецьк при такій кількості зради в міліції, СБУ та засланих агентах вже не міг навіть всемогутній Ахметов, який пробував «дудіти» в гудки шахт і штучними страйками зупинити окупацію… Я вже 6-й рік «один не вдома» і вважаю себе вінничанином! Як потрапив до Вінниці? Просто вибрав місто на карті України і приїхав сюди весною 14-го, найняв квартиру на Порика, випив ранкову каву і вперше побачив, яка ж вона гарна, ця Вінниця! Скажу чесно, якби я побував тут ще до війни – то без вагань продав би квартиру в Донецьку і купив би житло тут… Бо я закохався в це місто!

– І пішов добровольцем на війну?

– Так! Бо сидіти вдома не було сил… Пішов до військкомату, але в армію не брали. Довго перевіряли, бо я з Донецька, і, мабуть, в СБУ були певні сумніви… 5 разів перевіряли… Але я тепер можу точно сказати, що ніякого реально «сепаратизму» на Донбасі не було. Навпаки, в 2012-му під час «Євро» був розквіт всього українського в Донецьку – мова, прапори, вишиванки, пісні…

Я нині повірити не можу, що ця «отрута» із Росії так швидко подіяла на моїх сусідів, однокласників, друзів, земляків… Повірте, прошарок такої «вати» майже скрізь однаковий по Україні, але загорілось у нас… У Харкові вінницький «Ягуар» зумів зупинити цю «банду», а в Донецьку дати команду «вогонь» ніхто не наважився. На жаль… Бо віруючі бабусі із попами не можуть зупинити танки, якщо стоїть питання України і Незалежності. Але хтось — зрадив, хтось – не дав наказу, а хтось – просто вирішив відсидітись чи йому байдуже — «гривні» чи «рублі»…

– З того боку в окопах сиділи твої друзі чи сусіди-«ополченці»?

– Лоб у лоб на війні ми не зустрілись, хоча в раціях на передовій звучить різне. Особливо, коли ти кажеш, що сам із Донецька. Дякувати Богу, я не зустрічав на війні серед вбитих і полонених знайомих… Воював із 14-го по 16-й роки.

А ще я добре знаю, де були і де тепер мої вчорашні однокласники, сусіди, друзі по університету та по роботі журна­лістом.

– Тебе, як донецького, ображають у Вінниці слова «сепар» чи «переселенець»?

– Ображає лише «біженець»… Бо куди можна бігти в рідній країні? Я ж не втік за кордон, як це зробив багато хто, я українець і живу у вільній частині України. Навіть на Домінікані я був не «руссо», а «украйно»…

Але прапори «ДНР» я бачив студентом у Донецьку ще в 2000-му році в общазі. Там ще були прапори «Донецько-Криворізької республіки», які поширювали разом з ідеологією відділення та самовизначення всім відомі брати Корнілови. Вони цю «бацилу» вживили в донецький чорнозем, проводили конференції, збори, готували кадри і грунт… Чому мовчало тоді СБУ? Мабуть, 95% спецслужб та міліції були такі ж, як у Криму… І при першій же нагоді здали зброю, зрадили присязі та перейшли під триколори? Не зрадили – одиниці!

– Ти питав себе, чому танки не пішли далі в Донецьк від Путилівського мосту? Чому вийшов Гіркін із Слов’янська і без проблем увійшов у Донецьк? Чому досі твої сусіди отримують 2 пенсії?

– Це війна – і часу на сумніви просто немає. Або ти, або тебе! І якщо немає наказу – то ти просто рятуєш себе і побратимів. І всі ці питання про міст, Слов’янськ, Іловайськ, аеропорт і Дебальцеве – це питання до генералів і до Порошенка. А я був простим солдатом… І в мене своя війна. І до Порошенка в мене тисяча запитань і претензій від «сепара» Єфремова, Портнова до вбивць Майдану і смертей тисяч наших солдатів у «котлах»…

– За твій український Донецьк ще буде війна чи немає сенсу вмирати за нього?

– Я скажу неприємні речі, але нічого проукраїнського там вже немає… Це моя окрема думка, адже в кожного був шанс виїхати сюди, в Україну. І якщо політики повернуть Донбас, то я б позбавив виборчого права всіх там на 10-15 років. Бо посадити всіх не вийде і немає за що… Але ви навіть не можете собі уявити, кого вони в разі виборів «наобирають»!

Всі мають розуміти в Україні та світі, що за 6 років там виросло окреме покоління під окупантами і пропагандою. Тому я ніколи не повернусь в Донецьк і не буду там виховувати своїх дітей поряд із тими, хто в нас стріляв, хто зрадив за рублі чи виріс на цих новинах, фейках і рашаньюс! Ви розумієте, що всі ми громадяни України, але вже чужі люди? Якщо не розумієте, то просто поспілкуйтесь з ними за чашкою кави чи 50 грам горілки…

– Що ти маєш на увазі? Багато ж молоді з Донбасу нині навчається по всій Україні, отримують біометричні паспорти та дипломи із тризубом?

– Я не кажу за всі 100%… Але більшість із окупованих районів людей підсвідомо «заражені» антиукраїнською пропагандою і риторикою! Так, вони тут вчаться, бо дипломи «дири» нікому не треба. Так, вони ходять за пенсіями і харчами, але вони переконані, що це ми «розбомбили» Донбас і ведемо «громадянську» війну…

– Вони тебе вважають «карателем»?

– У мене до війни був колега-донеччанин із порошенківського 5-го каналу Саша Наумов…І коли він дізнався, що я служу Україні в 3-му полку спецназу, то написав про це в соцмережі: «Андрій пішов у фашисти і бандерівці вбивати дітей та пенсіонерів Донбасу…» та підключив до цієї «новини» всіх моїх друзів і спільних знайомих… І слова не дав мені під тим постом сказати, заблокував мене і нині працює на своєрідному УТ-1 в окупованому Донецьку на місцевому так званому «республіканському» телебаченні…

З ним я тепер маю миритись, порозумітись і водити в один садочок дітей? Я кинув свою квартиру в Донецьку і не жалію про це… Бо лише дивом весною 2014-го сусіди не здали мене в МГБ – місцевий варіант КГБ! Чи просто не встигли? Та їм пофіг, під ким жити, головне, щоб годували… Хотів би помилятись, але це гірка правда… Тому мої діти будуть народжуватись і виховуватись у Вінниці, а не в Донецьку!

– Що ти загадав на Новий рік?

– Мир і Перемогу для України… І, нарешті, новосілля для себе у Вінниці в «Рів’єрі». Бо вже рік, як я купив за допомогою держави тут житло, але газу в будинку немає і його не можуть здати…