Вікторія Баюк, народилась та проживає в мальовничому селі Черепашинці, Калинівського району. Дуже любить своє рідне село, поважає його звичаї та традиції . Не соромиться, що народилась та мешкає в селі. А навпаки, пишається своїм селом.

Народилась 18 травня 1988 року, в простій сільській сім’ї. За освітою я вчитель, але десять років працює сільським бібліотекарем. Одружена, має двох донечок. Чоловік Вікторії 15 місяців воював на Сході України, в 2015 році отримав статус Учасника Бойових Дій.

Українка
У вишитій сорочці, в розкішному вінку,
дівчина чорноброва несе у світ красу.
Русяві довгі коси, малинові вуста,
блакитні ясні очі, немов сама весна.

Струнка як та лебідка, легка її хода
Чарівна ніжна квітка, дівчина молода.
Вкраїнську вроду має та ягід аромат
це ж наша українка, цвіте мов пишний сад.

Привітна та весела, гостинна та проста,
кохає рідну землю, як матінка дитя.
Яка б не була доля, живе в ній доброта,
усе вона здолає , злетить у небеса.

У вишитій сорочці, в розкішному вінку,
дівчина українка несе у світ красу.
Несе у світ широкий, у світ поміж людей
Любов до Батьківщини, як величі трофей.

* * *

Не ображайте діти матерів,
не крайте материнське серце.
Не кидайте у душу камінців,
не посипайте рани перцем.

Матуся нас у світ цей провела,
недосипала темні ночі.
Усю любов нам віддала,
аби не знали смутку очі.

Пекла найкращі пироги,
та зберігала таємниці.
В молитвах виростали ми
робили помилки,дурниці.

Та мама завжди все прощала,
підтримувала, оберігала.
Давала мудрі нам поради,
шукали в ненці ми розраду.

Летіли роки за роками,
в турботах постаріла мама.
Покрила скроні сивина,
дорослою стала донька.

Все рідше до матусі приїзджає
порад у неї не питає…
А мама у віконце виглядає ,
самотність її серце крає…

В думках за нас шукає виправдання,
та на дорогу споглядає зрання.
А ми… В буденних справах,
забули, що не вічна мама…

Не ображайте діти матерів,
знайдіть для матінки хвилину.
Не повернеш назад утрачених років,
нема матусі…ти вже не дитина…
(власний, 8.11.19)

Рідні найрідніші…
Рідна домівка в квітах груші потопає,
Знов від шовковиці в подвір’ї холодок.
Ця споришева стежичка з любов’ю зустрічає
й веселий гавкіт пса, лунає як дзвінок.

Усе таке тут рідне та знайоме:
криниця, гойдалка і жасмин під вікном.
Повітря якесь дивне й неповторне,
бо ж пахне воно батьківським теплом.

Тут огортає нас турбота материнська,
й підтримка батька, наче сталь міцна.
Прожиті й тут роки казкового дитинства
і юнності грайливої промчали теж літа…

Та я щаслива, що домівка знов у квітах сяє,
Той самий від шовковиці в подвір’ї холодок.
Я вдячна Богу, що батьки мене стрічають,
й під ноги стелиться дитинства килимок!

Валерія Баюк