Кому ми молимось?
– питаю
На цей раз знову – що не так?
Вже канонічність церква має,
Та досі в головах бардак.
У нашім домі «руськім міром»
По всіх кутках уже смердить.
І запах ладану та миро
Не може сморід перебить.
Не в канонічності причина,
А в тому, що в душі у нас,
Якби була там Україна,
То був би зоряний наш час..
Якби ж ми були українці,
Докупи зібрані в кулак,
То не посміли би чужинці
Вести себе із нами так.
Ми скацапіли, аж противно,
З дітей ростили яничар,
Нам стало байдуже, все рівно,
Куди веде поводатар.
Вручили неукам країну,
Майбутнє внуків та дітей.
Отруту впорснули зміїну
З екрану в голови людей!
Хохлами роблять українців
Квартал і їхні серіали.
З їх допомогою ординці
Фактично нас окупували.
Ми в наркотичному дурмані,
У душах ніби мир і спокій.
Вся Україна вже в омані.
Тож я тепер питаю: доки???
Самозбереження
інстинкт
Згубили в часі українці,
Коли в кремлівський лабіринт
Нас затягнули всіх ординці.
Десь пряником, десь батогом,
А десь розпеченим залізом,
Когось купили, десь хрестом,
А хтось і сам зібрав валізи…
Впродовж віків вони щодня
Нам стерти пам’ять намагались.
І ось ординці вже рідня,
Вже навіть з нами побратались!
За це братерство кров’ю нам
Ще довго харкати прийдеться,
Найкращим гинути синам,
І море крові ще проллється!
Створили пекло на землі,
Це звірина в людській подобі.
У їхнім капищі, в Кремлі,
Плодилась нечисть в дикій злобі.
Сховати щоб звірину суть,
Рішили перейменуватись…,
У нас історію вкрадуть…
І стануть мокші Руссю зватись.
Це не змінило суть орди,
Тож я питаю в українців, –
Якої треба ще біди,
Щоб ви збагнули, хто ординці?!
Це не рідня і не брати!
Ніколи ними нам не були!
Це наші вороги, кати,
Які нас нищили і гнули.
Із мапи світу стерти нас
Вони сьогодні хочуть знову.
Щоб українства дух погас,
Щоб ми забули рідну мову.
Забули звірства і страхи,
Концтабори, голодомори,
Коли в житті були жахи,
Що навіть смерть не була горем.
Не забувай! Пролита кров
До бою кличе і відплати.
Лиш той, хто страх вже поборов,
За волю буде воювати.
І Україні перемога
Потрібна, а не твоя смерть!
Тож ворогам вкажи дорогу,
Хай щезнуть
в пеклі шкереберть.
Біля воріт святий Петро
В руках тримав ключі від раю,
Він бачив кожного нутро
І що на кожного чекає.
Він не питав імен і вік,
Обставини, причини смерті
І хто на що себе обрік,
У забутті чи у безсмерті.
А тим, хто в пеклі, на землі,
Вже побували на Донбасі,
Єлеєм ставив на чолі
Відзнаку в новій іпостасі.
В небесне воїнство добра
Архістратига Михаїла
Їм стати в стрій прийшла пора,
Для боротьби потрібна сила.
І навіть там, на небесах,
Щоб зло назавжди подолати,
В собі здолати треба страх
І треба силу віри мати.
Вони на небі стали в стрій,
Бо вірять в нашу перемогу,
А ми втомились на своїй
Землі, отриманій від Бога!
Наш ворог скрізь і він усюди,
Не тільки кулями стріляє,
Вдає, що нас єднати буде,
Але насправді розділяє!
Пора прокинутись від сну,
Прийти до тями і прозріти.
Програємо не лиш війну…
І проклянуть нас наші діти.
Мирослав Вересюк
Розправ плечі,
ненько Україно!
За межами можливостей
маячить
Пенсійний вік,
та хто ж його побачить?
В людей у п’ятдесят
сивіють скроні,
За копійки працюють наче коні.
Чиновники
в крутих апартаментах
Проводять над людьми
експерименти:
Створили міністерство
по поборах,
Щоб нишпорити
по людських коморах.
Крадуть усе, що пахне
та блищить.
Бюджет порожній,
а у них тріщить.
Порозлітались люди, як синиці,
По смітниках,
у рабство за границі.
Всюди криза і душевний стрес.
Що б сказав Тарас,
якби воскрес?
Якби небога вийшов із могили,
Його б, як ворога, убили.
Україні розривають серце.
Встаньте всі, щоб в рабстві
не померти!
Віктор Париш
