Про це усі знають, але чомусь роками роблять вигляд, що такого немає…
Інтернат, вважаю, це найбільше зло у пострадянських країнах, бо прогресивний світ, де дійсно відстоюють права дитини, вже давно забув про таке явище. Я не втомлююся це повторювати усім. Бо сама пройшла через таке пекло.
Мені зараз 25. Я маю гарну сім’ю. Але моя історія, швидше, виняток із правил. Більшість таких, як я — випускниць інтернатів — уже у 18 або й раніше вбивають своїх дітей або покидають і не здатні не те щоб створити сім’ю, навіть себе забезпечити.
Мене кидали в різні інтернати, два з них знаходяться на Вінниччині, добре їх пам’ятаю. Я тоді була ще зовсім маленькою. Зі мною була старша сестра. Нас у мами троє було. Наймолодшу вивезли в Італію. Це я згодом зрозуміла, що її просто продали як товар. Директору відрахували гарну суму в доларах за мою сестру. Хоч вже тоді не дозволялося роз’єднувати рідних по крові дітей, але у нас ще ніхто на це не зважав. Чомусь впевнена, що й зараз це лише гасло, яке не виконується.
Усе інтернатівське життя мене захищала старша сестра. Як могла… Виривала мене від злих вихователів… Відбивалася за мене перед старшокласниками. Вона була авторитетною. Правда, свій авторитет їй довелося завойовувати у ліжку… Спочатку зі старшими хлопцями з нашого ж інтернату, потім вже з дорослими чоловіками…
Добре пам’ятаю, як у 10 років вона втратила цноту. Вона цим пишалася… Один, другий, третій… Хлопці просто приходили до дівчаток у кімнату. Це начебто й заборонялося, але ніхто не стежив за дітьми після «відбою», і тоді починалися всі «двіжухи»… Про те, що хлопці приходять «спати» до дівчаток, знали і вихователі, і адміністрація. Але таке явище настільки стало буденним, що ніхто особливо й не звертав на це увагу. НП була, коли якась із вихованок завагітніє. Тоді її везли до «перевіреного» лікаря, який робив аборт і тримав язик за зубами.
Моїй сестрі пощастило, вона завагітніла уже в училищі. Дитину не викинула, дівчинку забрала я і досі її виховую. А сестра?.. Сестра стала дорогою повією. Вона дуже непогано заробляє… Має машину, квартиру… Мені з грошима часто допомагає. Чи можу її засуджувати, якщо вона виросла в таких умовах?.. Мене вона як могла відгороджувала від усього лихого. До мене ніхто з хлопців не чіплявся, сестра не підпускала залицяльників. Завжди казала, щоб я не повторювала її помилок. Мені пощастило знайти гарного чоловіка. А сестра, напевно, ніколи не матиме щасливої сім’ї, бо її цьому не вчили…
Тому для мене інтернати — це місце розпусти, такий собі бордель неповнолітніх… Запитання: чому досі вони існують? Можливо, комусь вигідно? Напевно, дорослим, які у цій системі навчилися досить непогано заробляти?… Але точно не дітям…
Катя Остапець,
вихованка вінницьких інтернатів
Одеса
