Пишу тобі, моя люба газето, бо не можу стримати смутку та болю. Вже два роки на моєму серці тягар – померла рідна сестра.
А жителі нашого району не дають мені спокою – порозпускали багато пліток навкруг смерті моєї 53-річної Марини. Тому я хочу розказати її історію, аби закрити роти усім, хто прагне очорнити її пам’ять. Навіть дуже близькі люди не здогадуються, що випало на долю цієї жінки.
Все почалося у 1980 році. Марині тоді було 15 років, вона навчалася в ліцеї у сусідньому райцентрі. Наші батьки спланували хитрість – видати заміж сестру за сина місцевого фермера, бо ті пообіцяли господарство взамін. І коли вона приїхала з навчання, у хаті вже чекали свати та наречений. Пам`ятаю, немов сьогодні, як сестра злякалася, вибігла з хати і чимдуж побігла на дорогу. Повернулася вона лиш за три дні та пояснила батькам, чому не піде заміж за фермерського синка — кохає 25-річного водія автобуса, який возив з села до райцентру.
Батьки не розгубились та видали мене замість неї. І от пройшло 5 років, а Марина не згадувала про коханого водія, але і в бік інших хлопців так і не дивилася. Як виявилось згодом, вона прогуляла з ним 1 рік, а потім водій одружився з дочкою власника автобусної станції, щоб потім мати хорошу посаду, а сестрі сказав — прощавай і не згадуй поганим словом. З того часу сестру було не впізнати, аж до моменту, поки її не підвищили до головного спеціаліста на пошті, де вона і працювала.
Вона була щаслива та постійно посміхалася, але, як кажуть, доля — це зла штука і любить у таємні ігри пограти. Ось і з нею так вийшло. Бо на її поштове відділення прийшов працювати шофером той самий водій Андрій, якого вона так сильно кохала. Він був одружений і мав двох дітей, але Марина кожного дня підфарбовувалася, купувала нові сукні та змінювала парфуми – це все було для того, щоб він звернув увагу на неї і зрозумів, кого втратив. Але дива не сталося, і він робив вигляд, що вони не знайомі.
Та на новорічному корпоративі вони випили, розговорилися, і вона йому сказала, що нікого не кохала так, як його, і після цього вони поїхали до неї та розстались аж на ранок. Він заявив, що ніколи її не полюбить! Через 4 місяці вона дізналась, що вагітна. Силою я затягнула її до лікарні та змусила стати на облік. Марина кричала не своїм голосом, плакала і вищала, що ще не бачила життя, ніде не була, що негоже їй — начальниці — ставати матір’ю-одиночкою.
Але за місяць до пологів вона переусвідомила — отямилась і зрозуміла, що діти – це щастя життя. Ми поговорили, і я щиро зраділа, що ось так склалось. Через тиждень після нашої розмови мені зателефонували з лікарні і сказали, що сестра в домашніх умовах намагалася перервати вагітність. Я заціпеніла, вірити в це не хотіла, але помчала в лікарню. І там дізналася про неминуче – сестра в комі, а дитина померла, дитина, яка і так вже натерпілася. Як виявилося пізніше, сестрі стало погано – вона викликала «швидку», але лікарі не встигли, і їм довелося робити кесарів розтин для того, щоб врятувати сестру. Як зараз пам’ятаю, це було 13 вересня, п’ятниця. Я молила Бога про те, щоб сестра прийшла до тями, і вперше вона відкрила очі через тиждень, подивилась вгору і відразу заплакала.
З тих пір я не бачила її щасливою. Вона одягала лише чорний одяг, важила 45 кг і стала біла, як стіна. Вона не святкувала жодне свято, звільнилась з роботи і жила немов лише на хлібі і воді. І от через 30 років, у день, коли помер її син, вона зателефонувала і попросила, щоб я прийшла увечері його пом’янути. Але я застала лише прощальну записку, у якій вона розкаюється за свій вчинок, плаче, що пішла проти Божої волі. Сама ж Мариночка напилася таблеток, одягнула червону сукню і заснула навіки на своєму ліжку. Лікарі не змогли її відкачати.
«Пробач мене, світе. Пробач за те, що не змогла вберегти твій подарунок – мого синочка. Моя кров зараз спочиває у могилі, а я ходжу, немов приблуда, по цьому світі. Я більше жити не хочу. Вечеря на столі — згадайте мене і мого синочка, бо я пішла його шукати», — йшлося в її листі. Вона просила, щоб її поховали в батьківському селі, а не в райцентрі, де вона проживала.
Я прошу всіх сусідів схаменутися і більше не розпускати пліток. Я відкрила свою душу і розказала все, як було насправді. Дайте спокій їй хоча б на тому світі…
Ваша односельчанка
Галина Ливанська
