Напередодні він помер у лікарні Хмільника. За інформацією районної адміністрації, у пенсіонера підтверджено коронавірусну інфекцію, втім, рідні та близькі мають багато запитань щодо діагнозу і вкрай обурені допомогою, яку надавали дідусю. Усі подробиці вони розповіли нашій газеті, щоби застерегти інших.

– Тато минулого літа переніс пневмонію, ми її вилікували. Почувався він добре. Того дня він поїв, мав принести дрова до будинку, але раптом в нього став заплітатись язик, відняло ногу та праву руку. Ми викликали «швидку допомогу», і його з діагнозом «інсульт» повезли до Хмільницької ЦРЛ, бо Вінниця не прийняла. Батько весь час був у свідомості, тому дані лікарів про кому не відповідають дійсності. Тиск у нього нормалізувався вже. Поки тата оглядали, його майже голим поклали на кушетку, робили знімки і необхідні процедури. Йому перемерзати взагалі не можна, бо відразу чіпляє запалення. Залишили тата на ніч у лікарні, що там відбувалося, я не знаю, бо не дозволили бути поряд із ним, — із сумом каже донька покійного Валентина Онищук. — На наступний ранок, коли ми приїхали, до нього вже не пустили. Сказали що стан важкий, шансів мало.

Тоді ж батьку провели експрес-тест на коронавірус, так, мабуть, треба було лікарям, бо саме тоді в них працювала комісія. А тут знайшлась підходяща людина. Результат, за словами лікарів, виявився позитивним. У нього взяли аналіз на ПЛР і залишили в реанімації. Дихав тато самостійно, температура була в нормі. Ми приходили кожного дня, нам писали списки на медикаменти на 3000 гривень від інсульту і пневмонії. У палату не пускали.

А якось, коли двері були відкриті, я тихенько пройшла в коридор, мене криком зупинили два медики. Розмахуючи руками, почали виганяти. Мовляв, тут у реанімації ще є чотири палати, то можу опинитись у них. Такого ставлення я ще не бачила. А я лише хотіла запитати про стан батька. Через 3 дні виявилось, що аналізи загубилися. Взяли повторно. Минулої середи начебто прийшов позитивний результат, але ми його не бачили. Ми просили нам хоч показати тата, але ос­кільки карантин і підозра, відмовили. Але в реанімації у спецкостюмах ніхто не ходив. А в інфекційне відділення тата не переводили, тоді хоча б він міг отримати допомогу. Так у мене немає впевненості, що йому надавали належний догляд і лікування, бо персонал боявся заразитися.

Він лежав у тій кофті, що     його привезли з дому. Немитий і небритий! Персонал не хотів до нього доторкатись і не пускав нас! Його тіло було все у пролежнях. Коли ми телефонували до реанімації, трубку ніхто не піднімав. Медсестри, коли я віддавала ліки, відповідали — запитуйте у лікаря. Медики на зміні були кожного дня різні, знизували плечима, говорили, що стан стабільно важкий, і заглядали в кишені… Донька, яка вимушена була приїхати з Києва, де зараз проживає, приносила дідусю їсти, бо брата не випускали з дому, а в мене власного транспорту немає, ніхто чужий не хотів відвозити у Хмільник. В інфекційне відділення батька перевели лише на сьомий день…Тато уже був у комі і з високою температурою. Він боровся за життя як міг…

15 травня Віктор Онищук помер.

– Лікар з інфекційного напередодні сказав, що ніяких ліків купляти не треба, бо хворих на коронавірус держава лікує безкоштовно і шансів у батька на життя немає вже ніяких. Коли запитала, чи зможу я його забрати, щоб хоч помер вдома, він мені сказав, що я його звідси заберу тільки мертвим. Але цей медик хоча б єдиний, хто відвів нас з донькою до вікна палати, де ми і побачили його востаннє. 15 травня вранці я подзвонила до них, щоб мені роздрукували результат тесту, який прийшов з Вінниці, але почула, що тато вже помер о 3.31. Пішло на це горе-лікування у нас 20 тисяч гривень, і я не знаю, що з того перепало батьку. Він — учасник бойових дій, спокійна та добра людина, яка нікого в цьому житті не образила. А на старості років у лікарні йому влаштували справжнє гетто, познущались та спаскудили…

У довідці про смерть написали відразу три діагнози: серцева недостатність, пневмонія та коронавірус. Навіть трубку з рота не витягнули, віддали нам голе тіло у чорному мішку і не дали востаннє глянути. Домовину ми самостійно завантажили у автомобіль та повезли у село хоронити. Попрощатись по-людськи ми не змогли, — додає Валентина Онищук. — До цих пір не можемо оговтатись від пережитого. Ми не віримо в інформацію, що дідусь помер через коронавірус. Вони з бабусею жили в будинку самі, а дідусь з хати навіть рідко виходив. За кордоном родичів нема, самі не їздимо туди. Думаємо, що у нас у лікарні зараз щось крутять з преміями, групами і дуже гарно відмивають кошти. Не доведи Господи нікому попасти в таку реанімацію. Всю нашу родину перевірили на коронавірус, усі результати негативні.

Від редакції. Просимо компетентні органи перевірити надану інформацію.

Віталіна Володимирова