«Для мене немає нічого ціннішого за життя. Я люблю його у всіх проявах. Щаслива мама і кохана дружина. Я радію, що живу, що маю можливість жити і любити.

Бачу світло у людях та відчуваю в них добро. Бажаю всім любити життя попри будь-які складнощі», – відповідає нашому журналісту вінничанка Аліна, яка має проблеми з вадами слуху та мови – вона глухоніма. Її чоловік Андрій також. Та це не заважає їм жити повноцінним життям і радіти кожному прожитому дню. На річницю свого весілля вони вирішили увінчати свою любов у надписі на тілі – татуюванні «Мої діти — моє життя. Моє життя – моя любов».

– Хоч я і не можу цього сказати голосом, я навіть не знаю, який він у мене міг би бути, але це татуювання розповість про мої найбільші цінності. Ці слова я відчуваю не просто на шкірі — це частина моєї душі.

Майстер Юля, яка набивала тату закоханій до безтями, але вже сімейній парі, розповідає, що це дійсно особливі люди, але не своїми вадами – вогнем в очах, який палає та захоплює всіх, хто дивиться на цю солодку закохану пару.

– Коли вони вперше звернулися до нас – написали повідомлення, що хочуть зробити тату на ребрах, то слова були обірвані і вживані у неправильних відмінках. Та тим не менш я погодилася, тому що людина дуже цього хотіла. І от вони прийшли. Чоловік спочатку показує щось мовою жестів, бачить, що я не розумію, а потім пише на телефоні: «Вчасно ми прийшли?» Я злегка зніяковіла, коли зрозуміла, що вони глухонімі. Та мене це не злякало, і ми вирішили продовжувати. Вони пояснити зміст, ми підібрали спеціальні фрази і узгодили ескіз. Та коли я приступила до роботи, то здивувалась тому, наскільки відповідально її чоловік підійшов до процесу. Він хвилювався більш, аніж ми, ретельно вимірював кожен сантиметр, постійно питав про її самопочуття, на що вона могла лишень кивати головою – руки не можна було підіймати. Звісно, важко було морально, адже вперше працювала з такими людьми. Та найбільше мене вразило, коли на відеозв’язок зателефонував її син. Він говорив і все чудово чув. Але вона не могла йому відповісти. Важко навіть уявити, коли ти бачиш, що твоя дитина говорить, але не можеш почути рідний голос. Та вона ні на секунду не змінила свою ніжну посмішку. Мене це дуже захопило. Такі сильні почуття, такі сильні люди, такі живі та яскраві емоції – неможливо стримати захват. Та коли я думаю про нас — звичайних повноцінних людей, які щодня жаліються на сірі будні та малу зарплату, то розумію, наскільки наша людність скупа.

Клієнти залишилися задоволені, але я ще довго відходила від цього сеансу. Таке переусвідомлення, такий досвід – тепер я ніколи не буду жити так, як раніше.

Софія Копач