Я побачив її вперше, коли мені було 15. Ніколи не забуду цей погляд. Вона дивилася такими янгольськими та ніжними очима. Немов зараз згадую її бузково-рожеву сукню — вона ще більше підкреслювала невинність моєї Наталочки.

Мені здавалося, що таких більше не існує у цілому Всесвіті. Ми зустрічалися 4 прекрасних роки.

Грошей тоді не було — ми не могли часто бачитись, зате постійно листувались у перший рік. Та потім листування зменшилось, ми подорослішали та і стосунки змінились. У кожного були свої проблеми, свої клопоти. Я закінчив навчання у медичному першим та залишився на роботі у Львові. Потім мене запросили на роботу в Сполучені Штати. Вирішив, що не можна втрачати такий шанс. Я думав, що розлюблю її або заберу до себе в Америку. Та не склалось — після мого від’їзду Наталка вийшла заміж, народила синочка. Я не міг її ніяк забути. Все жив, працював і згадував про неї — моє дитяче кохання. Але згодом одружився, купив квартиру та завів собаку.

Все йшло своїм шляхом, та я вітав її з усіма святами, розказував про себе, а вона постійно мовчала. Не хвалилась, хоч я і знав, що вона працює у престижній клініці. І завжди щиро казала, що рада за моє благополуччя. Та хоч би що там не було, мені постійно не вистачало її поруч.

І от вже 20-й рік я в Америці. З жінкою не ладиться — бо життя без кохання не життя, а діти вже дорослі. А в моїх думках лише вона, і її ніжний глибокий дитячий погляд. Єдиний подарунок, який я собі зробив на 45 день народження — це квиток до рідного дому.

Приїхавши, я побачив її. Не у дорогих сукнях, брендованому взутті, а у такому ж звичайнісінькому одязі, як колись, 30 років тому. Як виявилось, вона переїхала до сусіднього села та працювала фельшеркою. Коли я її побачив, то зрозумів, що ніяка Америка не вартує цього рідного ніжного погляду. Ми зійшлись. Своїй дочці та дружині я залишив квартиру у Штатах. А сам залишився зі своєю Наталкою. Ми завели господарство та зараз щасливо живемо разом. І лише через рік вона мені зізналася, що її син від мене, та заміж вона вийшла, бо не хотіла, щоб він був сиротою. Та і собі не могла дозволити, щоб я через неї залишився без омріяної кар’єри. Зараз я розумію, що кар`єра, робота — це все дурниці. Головне, коли поруч кохана та близька людина, коли ти себе відчуваєш потрібним… Я бажаю кожному, щоб рано або пізно ви зуміли знайти своє справжнє кохання.

Вічно закоханий у
дружину Наталку — Петро Онищук