– Стартували зі Львова. Через Тернопільщину, Хмельниччину, Вінниччину. Вечір і ніч в черкаській Умані. І зранку без зупинок на Херсонські кручі.
Умань цікава. І не лише дендропарком “Софіївка”. Захід сонця в середмісті – незабутнє видовище. Приз за найкраще прочитання напису у фотозоні “IUman” відходить Соломії Вибрановській з її: “Ай лав ю мен”.
Здивувала захаращеність навколо могили Цадика Нахмана. І ще більше здивував пам’ятник Залізняку та Гонті в близькому сусідстві з хасидською святинею (хто пригадує цю сторінку історії, зрозуміє причину подиву).
Херсонські кручі. Станіслав. На кемпінгу
Skelka Tour / Скелька Тур
ми орендували єдину хатинку. Навколо в наметах стояла прогресивна молодь з різних міст, сім’ї з дрібними дітьми – на добротних автах, з дорогими ґаджетами, спортивними прибамбасами і тотальним ігнором залюднених курортів.
Три ночі в “Скельці” – найкращі враження і найвища емоційна точка цих мандрів: каяки плавнями, ранкова біганка над Дніпро-Бузьким лиманом, ввечері вздовж берега на каяках, запливи в усіх доступних водоймах. І щедрість господарів – місцеві фрукти-овочі та найсмачніша в моєму житті уха. Вона ж – символ ненав’язливої кулінарної традиції південних українців.
Рибну юшку тут варять з трьох видів риби і майже прісною, а окремо роблять льок.
Льок – зачерпнутий з казанка глек юшки, куди кидають потертий часник і спеції. Глек з льоком за столом іде по колу, і кожен додає собі стільки “пекла” до юшки – скільки подобається.
Олешківські піски – найбільша пустеля Європи. Краса, як у фільмах (“Англійський пацієнт”, наприклад). Але дороги погані… Один херсонський кілометр – за часом дорівнює п’ятьом.
Коли я кажу “погані дороги”, знайте, що це – евфемізм. Вони вгроблені, продавлені фурами, місцями встелені бетонними щитами з проріхами (для танків, мабуть) – як по шпалах їдеш. “Бл..дські” – було б точніше!))
Другий мінус – курорти на Чорному морі. Ми передчували, що цей пункт може стати нашим факапом і – не помилились.
Коли дивишся в те море, розумієш: воно належить медузам. Ти тут гостя, вони тут мєсні. Зітхаєш. І з тим зітханням програєш драглям і токсично-фіолетовим бомбам психологічну війну за право розслабитись у воді.
Я не знаю, чому не можна поставити сітки, які би стримували навалу медуз на глибині. Але, вочевидь, це таке ж складне завдання, як вирубити назавжди руску попсню і рускій реп в свідомості українців і в уютних кахве у моря; чи домовитись з дельфінами, аби ті ультразвуком закодували бордову частину відпочивпльників від розпльовування крєвєток і сємок просто на біленький, приємний, дрібнодисперсний пісок.
Оскільки до факапу ми підготувалися – заздалегідь знайшли в Лазурному віддалений від моря готель з гарним басейном, залишали там дітей, які тільки цього й чекали, і мандрували.
Вєліками з готелю по околицях, пішки годину – на єдиний красивий, навіть європейський пляж Лазурного – при базі відпочинку НАН України “Гілея”. Там знайшли куму. І з нею – катером – на Джарилгач.
Острів Джа розкішний. У наметах уздовж усього берега – та сама прогресивна українська молодь: з дорогими ґаджетами, модним спорядженням і на відшибі – фізичному і психологічному – від натовпу і недопережитих іншими пережитків минулого…
P.S. Наповнені красою неймовірної нашої природи, без пляжної засмаги – от ми вже майже в Одесі. Вечір там, з ночівлею. Наступний в Тернополі. Закидаємо дітей у Львів. І фініта ля українські покатайки – одна з найцікавіших пригод нашого життя.
