Із заходу воно притулилося до розпрекрасної мучельниці – річки Мурафи, з півдня його околиці підпирає непокірний Дністер. На схід, до міста, через чужий горіховий сад, біжить до Ямполя чотирикілометрова польова дорога життя, а з півночі на село дивиться і дивується йому дивна автомобільна дорога державного значення.

А навкруг цього раю височать, як Карпатські гори, вапнякові береги правдавнього моря-океану, щодня нагадуючи розумним людям про вічність.

І так складається, що Улянівка живе на дні багатомільйоннорічної історії Землі. Якщо прикрити очі і дати волю уяві – легко можна побачити, як над цим місцем проносяться величезні морські хвилі. Як в тих чистих, як сльоза водах живуть наші дивовижні предки.

Це вони мільйонами років осідали на дно і перетворилися в живі більш, як двометрові чорноземи, котрі годують зараз Улянівку.

У Божому раю, в цих Божих долонях, здавалося б, чого-чого, а засухи бути не може. Але вона, в цьому безпощадному коронавірусно-високосному році постала на повний свій пекельний зріст і тут.

І найболячіше вдарила по таких, як Сергій Калмацуй. По одноосібниках. Які обробляють свої спадкові земельні паї. Якось так цього року виходить, що не земля на них, а вони на цю землю працюють, як ті чорні негри-раби на іспанських рабовласників давно минулих літ.

Як вони зводять кінці з кінцями тільки один Бог Святий знає… Втрати колосальні, неймовірні для таких людей. А вже потрібно зачищати площі і готувати землю під новий урожай, наступного року. За що?!.. Але цим людям відступати нікуди від своєї землі, яку люблять понад усе.

Якщо задуматися – на спинах таких, як вони – сучасна Україна тримається. Ті хто захищав Донецький аеропорт, Іловайськ і Дебальцеве – однієї з ними крові. Однієї долі. Однієї надії на чудо. На Божу справедливість і заступництво.