Погодьтесь, що для випускниці педагогічного університету, вчительки початкових класів, мініатюрної «блондинки» та керівника найважчого департаменту ОДА із соціальних проблем це неабияке досягнення… Саме тому про Наталю Заболотну в коридорах влади досі «ходять» версії, що вона родичка відомого вінницького народного депутата Григорія Михайловича Заболотного…

А нині вона балотується у депутати Вінницької обласної ради і має всі шанси підкорити і цю владну вершину. Тому про «секрети» її успіху, «тоталітарний» стиль управління, майбутнє соціальної політики в 63-х ОТГ на Вінниччині та трішки про особисте молода та успішна Наталя Михайлівна Заболотна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «33-му каналу».

– Як ви потрапили у владу? Це справді родинні зв’язки із відомим нардепом? Щасливий випадок чи щось інше?

– Всі більше знають останні 5 років моєї роботи керівником департаменту соціальної та молодіжної політики Вінницької ОДА, хоча на державну службу я прийшла ще у 2002 році… Починала із посади головного спеціаліста відділу по роботі із молоддю, хоча закінчила наш Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського і дуже прагнула працювати за фахом – вчителем початкових класів і англійської мови в початкових класах… Бо вже тоді я була переможцем всеукраїнського конкурсу серед молодих вчителів, мала свої сучасні методики, мріяла змінити «совкові» підходи до роботи педагога, оновити вчительський цех своїм молодим запалом та енергією. На жаль, я тоді відчула, що ці мої зусилля нікому в школі не потрібні…

– А стати міністром освіти тоді не хотілось? – Я про це не думала, бо відчувала себе «білою вороною» у школі, яка не дає спокійно жити нікому… Паралельно я займалась молодіжною громадською діяльністю, і мене помітили на одному із заходів, запропонували пройти конкурс, і так я потрапила у чиновники, у владу – без будь-яких зв’язків та крутих родичів. Так я на своєму прикладі спростовую той факт, що у владу не можна «зайти» без блату, без дзвінка чи протекції…

– Бо красива і розумна?

– Так про мене кажуть?

– Чому пішли в соціалку? Це найбільша кількість проблем, скарг і претензій до влади?

– Скажу відверто, перші 6 місяців було дуже важко, і навіть жалкувала, що обрала цей напрямок державної роботи. Здавалось, що це безпросвітне болото, і ніколи порядок тут не наведеш і проблеми людей не вирішиш… Але коли постало питання відкриття на Вінниччині Центру для учасників АТО і я потрапила на форум фронтовиків у нашому Будинку офіцерів, де всі були злі, заряджені, ображені на державу… Вийшла із того зібрання, світить в очі яскраве сонце, я стою і думаю: за що мені це все? І тут же приходить думка, що треба створювати не Центр, а відділ у справах атовців та їхніх родичів в обласній державній адміністрації у моєму департаменті. І ми зробили це, у нас все вийшло, і я тоді повірила в себе, в можливість розгребти ці проблеми, почути людей і почати крок за кроком вирішувати їхні проблеми, які стояли на місці роками…

– Хочу зазначити, що тоді, в 2015-му, було чимало скептиків, які не вірили у нас і нашу ідею окремого відділу в справах фронтовиків… Особливо серед директорів інших департаментів, бо я була серед них наймолодшою і взялась із однодумцями за таку важку, як бронежилет, проблему…

– А всі ці «побори» із людей – від банки сметани до 500 баксів за інвалідність у МСЕК – не тяжіли над вами?

– Особливо гірко було чути про ці «ставки» хабарів у районах, де людям часто навіть пожалітись нікуди на ці «побори»… Тоді з’явилась ідея відкрити соціальний «Прозорий офіс» спершу в обласному департаменті у «Книжці», який ми відкрили завдяки підтримці турецького проєкту. І це справді було кардинально «нове вікно» в спілкування соціального чиновника із відвідувачем… Бо якщо вже після прийому в «Прозорому офісі» людина все одно піднімалась до мене незадоволена, то після неї піднімались до мене виконавці її питання із числа наших працівників. Адже коли чиновники застосовують зручний для себе принцип «посилання» замість перенаправлення, то людина ходить по колу, по кабінетах і її проблема не вирішується… Фактично її спонукають до хабаря чи інших корупційних дій цією стіною байдужості. Тому пара таких «зборів» у моєму кабінеті змінила цю систему… І насправді я нікого не звільняла, але майже 80% працівників були замінені.

– Тоді інше питання… Як тендітна жінка може змусити чесно працювати «старих корупціонерів» та знайти порозуміння із злими, пораненими фронтовиками?

– Тут підходи були однакові – моя щира позиція, бажання допомогти, навіть, якщо це не в твоїй компетенції, вникнути в ситуацію, а не послати кудись далі по кабінетах… Тобто, коли люди бачать, що проблема крок за кроком вирішується, а не відкладається на наступне життя – тобі вірять, тобі довіряють сокровенне, і тоді приходять із проблемами люди, яким роками ніхто не міг допомогти. Мовляв, якщо «Заболотна не допоможе – то вже ніхто цього не зробить…» Таке визнання вінничан для мене дорожче за всі грамоти і премії…

– Багато хто вважає, що чиновник – це прибуткова професія… І, водночас, фаховий чиновник-виконавець на вагу золота при будь-якій владі. Де тут правда?

– Ваша правда, бо виховати відповідального і чесного чиновника – мрія кожного керівника. І я досі прагну працювати поряд саме із такими людьми… Скажу більше – я пишаюсь своїми колегами, які реально в департаменті соціально-молодіжної політики працюють один за 7-х! І вони витримували той темп, який я задавала… Бо ми всі працювали швидко і багато!

Щодо прибуткової професії, то мені не раз жалілись люди у районах про 200 доларів за довідку, про торби з інтернатів, про незаконні нарахування, про «мертві душі» в соціальних закладах… Це гірка правда, по якій відкривались кримінальні справи, приймались жорсткі рішення, бо це мародерство під час війни і відсутність елементарної людської совісті… Звісно, що всіх перевиховати і змінити мені не вдалось за ці 5 років. І це також правда… Доводилось проводити особисті моніторинги у «Прозорих офісах», посилати «таємних» відвідувачів, які сигналізували про корупцію чи некомпетентність посадовця…

А ще, я на власному прикладі показала, що мені не треба нічого нести, везти і «рішати питання»… Для багатьох це був шок, бо як це начальник із області не бажає банкету, столів, торб у багажник чи конверт у кишеню? Це був сигнал для всіх, і вони міняються на краще та працюють якісніше… Як приклад, випадок у кінці 19-го року, коли потрібно буквально після десятої вечора за 2 години перерахувати кошти на рахунки за житло для дітей-сиріт… І ми це зробили завдяки налагодженій системі та роботі професіоналів.

– Але ж хабарі вам пропонували?

– Було… І найбільше таких розмов і спроб пропозицій відбувалось під час призначення директорів будинків-інтернатів. Але я сказала раз і назавжди – хабарів не беру… І все це затихло…

– 5 років тому ви думали, мріяли, уявляли собі, що фактично будете керувати Вінницькою областю?

– Не можу сказати, що я мріяла про це… але поступово рухалась до цього. Я закінчила з відзнакою магістратуру Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України, написала кандидатську дисертацію у сфері державного управління. У мене були амбіції стати заступником голови Вінницької ОДА із соціально-гуманітарних питань, це факт. Бо часто питання соціальної сфери неможливо вирішити без охорони здоровʼя чи освіти, вони тісно поєднані та дотичні до всіх сфер нашого життя, і я бачу всю проблематику та шляхи її вирішення як жінка, як мати, донька та дружина… Але «посаду» Берегині в Україні для кожної жінки та матері ніхто і ніщо не скасує.

– Тому ви йдете в депутати обласної ради 25 жовтня цього року? Чи це чергова кар’єрна сходинка до успіху?

– Тут є дві причини… Перша – можливість зберегти всі класні та сучасні напрацювання у соціальній політиці, які ми здобули за останні 5 років. Друге – це можливість вже через депутатство в обласній раді приймати зрозумілі, потрібні та якісні рішення. Бо я «на власній шкурі» відчула, як це – проходити всі депутатські комісії та захищати нові, потрібні людям проєкти, такі як молодіжний центр «Квадрат», обласний притулок для жінок – жертв домашнього насильства… Бо я добре пам’ятаю той скепсис і заяви окремих депутатів: «Це рішення у вас не пройде…» Але я переконувала, дискутувала і виводила ці рішення у сесійну залу, де їх приймали. Тому нині в складі нової обласної ради Вінниччини мають бути люди, які розуміють необхідність кожного такого соціального рішення. Тому Заболотна йде у депутати…

– За вас будуть «агітувати» не плакати, а успішні рішення і проєкти в соціальній сфері?

– Так, бо в мене через роботу банально немає часу на мітинги і агітацію. Тому якщо мене запитають, що я змогла зробити для громади Вінниччини і людей за цей час в обладміністрації, я чесно назву мінімум 10 реалізованих проєктів. Це, як ми вже згадували, молодіжний центр «Квадрат», обласний притулок для жінок, що постраждали від домашнього насильства, обласний пансіонат для людей з інвалідністю, відділ по роботі із учасниками АТО та їхніми сімʼями, соціальний «Прозорий офіс» у «Книжці», нові соціальні послуги: тимчасовий перепочинок для батьків, які виховують дитину з інвалідністю (ми єдині в Україні, які це роблять), асистент дитини, послуга «раннього втручання»; нова якість роботи наших підрозділів у Іллінцях, Липовці, Гайсині, Бару, Жмеринці, Могилеві-Подільському, Літині… Недарма ми стали першими в Україні по впровадженню «Соціальної громади» в ОТГ ще до місцевих виборів, коли людина може прийти, принести документи – і вони автоматично перенаправляються у район до виконавця, без поїздок і тяганини… Ми запустили цю систему на Вінниччині на випередження і лише 3 місяці!

– Ви вірите у прикмети? У церкву ходите?

– Прикмети – це коли ти задумала щось зробити, реалізувати разом із колективом і відкладаєш на потім та жалкуєш, що вчасно не взялась за це… Нині я намагаюсь нічого не відкладати на завтра, бо в соціальній сфері багато людей просто не можуть чекати…

Про віру і Бога скажу так… Щоранку, виходячи із дому, я дивлюсь на ікону та кажу собі, що буду вчиняти цей день по Божих заповідях. На жаль, через щільний графік не завжди є можливість відвідати службу в храмі, бо родина і рідні також вимагають моєї уваги, часу і тепла… Тому свою віру я ношу в серці.

– Як це – керувати чоловіками? Вам заздрять інші жінки на роботі?

– Нині я набагато впевненіше себе почуваю як керівник, і серед чоловіків в першу чергу… Бо їх у владі поки що більшість. Чому? Бо вони вже всі знають, що я маю внутрішній стержень – свої переконання і позицію, від яких не відступлюсь. І якщо треба працювати до ранку, щоб вчасно здати проєкт чи оформити всі необхідні документи – я не буду спати, їсти, відпочивати, розіб’юсь, але зроблю все вчасно! І мої підлеглі це знають, розуміють, та інколи ми разом працюємо до ранку без перерви.

І коли мені на цю заповзятість кажуть: Боже, вона така молода і настирна, – я відверто дивуюсь… Мені пішов вже 5-й десяток років, і виявляється, що не всі тендітні блондинки – це героїні чоловічих анекдотів… Бо мені кажуть, що стиль керівництва Заболотної у департаменті та першою заступницею голови ОДА багато в чому «тоталітарний»… Але це по відношенню до всіх, і в першу чергу до себе… Вже розумію, що всі 63 майбутні ОТГ в області самостійно не справляться із усіма функціями і їх потрібно буде «вести»… Ще і тому я йду в депутати обласної ради.

Щодо заздрощів, то я сміюсь із цього. Бо всього досягла сама, своєю працею і без протекції…

– Де знаходите час на родину, доньку Злату і відпочинок?

– Поки не знаходжу, бо його катастрофічно бракує і добу треба було б продовжити ще годин на 5-6… Тому інколи чоловік Юрій мені на емоціях вже каже: «Наталю, ну скільки вже можна?» І я їду додому, де він приготував вечерю, де батьки допомогли по дому, де дитина вже приїхала із гуртків – художньої гімнастики чи іноземної мови, зробила уроки і чекає на маму… Це дуже підтримує, мотивує і зігріває! Я вдячна своїм рідним людям за підтримку і розуміння. І всі важливі рішення у своєму житті щодо нової роботи і кар’єри я приймала разом із ними на сімейній раді. Це правда… Вони розуміють, що я повністю віддаюсь роботі та допомагаю іншим людям, яким дуже потрібна підтримка держави, влади і мене як посадовця…

– Ви давно одружені? Хто ваш чоловік і як ви познайомились?

– Нашому шлюбу вже 15 років… Юрій – підприємець, закінчив історичний факультет педагогічного університету, а наше знайомство відбулось на концерті «Океану Ельзи»… Ось він стоїть із вечерею, яку приготував і привіз мені на роботу… Дякую, рідний.
– Ваша донька Злата у свої 8 років вже відома чемпіонка із художньої гімнастики… А ще діти будуть? Чи, може, думали всиновити?

– Златі дуже подобається цей спорт, і ми нині на 8-й хвилі захоплення художньою гімнастикою. З цього приводу я як мама вже мрію, щоб у Вінниці був новий, сучасний спорткомплекс для дітей із багатьох видів спорту, бо ці крихітки перед кожним тренуванням розмотують килими покриття залу і потім ще його змотують… Звісно, ми мріємо із Златою про Олімпійські ігри, колись, у майбутньому… Бо без мрії не буває перемог. Ще про дітей задумуюсь, але поки що на це немає часу…

Всиновлення? Це дуже серйозний крок і робота мамою 24 години на добу… На жаль, на цю цілодобову роботу в мене немає часу… Тому я дбаю як можу про цих дітей на роботі як посадовець.

– Ваші найближчі мрії?

– Глобально – це МИР в Україні та перемога над коронавірусом, який спаплюжив весь 2020-й рік… Але ці виклики, однозначно, роблять нас сильнішими.

Особисті мрії – це відпустка із сімֹ’єю і вимкнений хоч на тиждень мобільний телефон, але останнє телефонне бажання є нереальним…

– Наталя Михайлівна, в чому все-таки секрет вашого успіху?

– Впевнена, що на своєму прикладі я всім довела, що чиновник в Україні та Вінниці може бути «Не Сво…». І я сподіваюсь, що більшість депутатів у новій обласній раді будуть без огляду на партійні прапори саме «Не Сво». Тоді ми зможемо сісти за стіл, почути і зрозуміти один одного і прийняти такі важливі та потрібні для людей Вінниччини рішення.