– Ті, хто хоче щось ляпнути, не читайте взагалі…

Нині День Ангела у мого сина Валентинчика…Многая Літа тобі, синочка, в здравії!..Так хочеться, щоб ти одужав, сам сів, встав й піднявся на твої святі ноженята. Святі, бо це святість… В нємощі…

Мабуть, не кожному дано зрозуміти, що означає хворий син… Коли ти його носиш на руках і в 10 і в 20 років…, – написала у соціальній мережі вінничанка Татіана Комарова, яка нині мешкає в Італії в місті Терни в Умбрії, звідки походить Святий Валентин.

– Вальчику, наразі, 5 років. Іноді мені здається, що я не в тримаю цієї ноші, що спина поламається на дві частинки, нерви не витримають, душа не зможе. (хтось розумний зараз прокоментує “це твій син, що ти верзеш, або це так має бути, це твій хрест”…) То поможіть потримати, добрим словом, хіба що… Піднесіть…

Згадалося, в цьому році, прийшли ми до церкви перед Різдвом. Зайти самій важко, бо є дві сходинки, так, всього дві. Як смішно, Таню, не можеш підняти сама?.. Не можу. Так от, в церкві було багато прихожан, але тільки одна жінка подивилася, що я тягаю дорослу дитину на плечах та вирішила помогти… А коли виходили, то ще одна молода дівчина….

Я ніколи ні в кого нічого не просила, але часом таки сумно від того, що друзів порідішало давно…
А тут, в Італії, взагалі, не тільки друзів, а й родичів…

Коли я вдома, в Україні, до мене постійно приходить й дзвонить подруга. Питається, чи щось треба…. Тут ніц, практично. Тільки на велике свято. Подруга й хрещені…
Ще поділюся, як ми ходимо до супермаркету.

Постійно до того самого, і то багато разів мені траплялося, що черги не вступають, і вступають в дискусію, чому вони мають мені поступитися місцем…

Коли йдеш з візком, шукаєш зручної дороги, а сходи – не для тебе, для інших. Якщо вдасться вискочити з хати самій, біжу, шукаю найкоротшої стежки, вгору, лечу на крилах сама, бо так легше…

З Днем Ангела, Валентини!