Ми так довго на нього чекали. Мріяли, надіялися. І воно впало на нас, як сніг на голову в квітні 2021… ось таким… ошелешуючим і старого, і малого. Таємничим, загадковим, підкилимним, політико-виборчим на фоні вже більш як семирічної війни Росії з Україною…

Складається враження, що у нас тепер аж дві ріки – Дністер і… велика фінансова ріка. І обидві вони течуть повз нас… На першій господарюють прикордонники, а на другій – дорожники. А ми стоїмо по берегах цих рік – зачаровані, широко відкривши очі і роти від захоплення… Простягаємо до них руки, а вони… все мимо і мимо… нас пливуть.

Нагадаю, що нам обіцяли, вже не один десяток років, різнокаліберні наші начальники від Києва і аж до Сергія Гаджука – голови єдиної і непохитної Ямпільської ОТГ, ексначальника міліції часів битви Януковича з Майданом.

Це має бути найкоротший шлях з Прибалтики на Балкани. Скоротиться він, за їх словами, аж на 400 км!.. Нам показували гарний відеоролик, відзнятий чеськими кіноматографістами і, схоже…- російськими “бенефіціарами” про серцевину цього проєкту століття – майбутній міст на Дністрі… в районі Косеуцького чоловічого монастиря – заповідної зони Республіки Молдова, ще за часів уряду Володимира Гройсмана. Ми так звикли до нього, так вжилися в той образ, так здитиніли зовсім в своїх мріях, надіях з глибокої периферії раптом стати престижними економічно, культурно якщо не для всієї Європи, то хоча б для її кращої половини, що… готові вірити у все найкраще і міцно закривати очі на все гріховне, ідіотсько-дебільне.

Ми, наприклад, твердо віримо словам президентів України і Молдови, керівникам Вінниччини і самого Сергія Гаджука, що по цій майбутній автомагістралі багаті і щасливі люди, гарно одягнуті і нагодовані, на прекрасних дуже дорогих автомобілях, будуть мчати з Києва до Кишинева всього за 5 годин і при тім ще матимуть час заправитися на наших заправках і навіть купити влітку по “стаканчику” нашого саморобного морозива.

Минуло перших майже чотири місяці цього року… Ми ще мріємо, а вони вже ведуть велике будівництво за великі гроші нашої держави, зокрема тут, в Ямполі. Ось так…

А Путін, тим часом на кордоні, вже, кажуть, сконцентрував небувало великі полчища, готові в будь яку мить, як дикі, небачені досі звірі рвонутися в нашу Україну і рвати на шматки її дівочо-ніжне тіло. В незабутній час нам судилося жити і виживати. І рятувати вітчизну.

Василь Кізка