На адресу «гарячої лінії» звернулась наша читачка Аліна та розповіла свою болючу історію, яка для багатьох може стати важливим уроком!

«Заміж я вийшла рано, в 17 років, чоловік на два роки старший за мене. Він був моїм першим шкіль­ним коханням. Через рік після весілля народилася дочка. Крім турботи про дитину, я майже нічого по дому не робила. Моя мама цим займалася, і це їй не подобалося. Мене почало дратувати все — і дім, і родина, і чоловік. Ми прожили з ним 5 років, і з цими роками у мене почуття до нього абсолютно охололи, хоча те, що я його не люблю, я зрозуміла після народження дочки.

І ось одного разу, подивившись в дзеркало, я зрозуміла, що чоловік не та людина, з якою я б хотіла прожити все життя. Я стала мріяти про багатого принца на білому коні, який забере нас з донькою в далекі краї, де я буду потопати в розкоші. Звичайно, чоловік не алкоголік і не ледар. Ми не бідували, але й не шикували. А мені хотілося більшого.

І ось я дочекалася цього «принца»! Познайомилася в Інтернеті з Вітасом. Йому 33, батьки емігрували до Швейцарії, де він зараз живе, із Прибалтики ще при Союзі. Він добре говорить по-російськи. У нього свій туристичний бізнес міжнародного масштабу. Спочатку ми з ним просто переписувалися потайки від чоловіка. Потім спілкувалися по скайпу. Я весь цей час була турботливою мамою. Зображала з себе люблячу і ніжну дружину.

І ось той довгоочікуваний день настав. Вітас приїхав у Вінницю! Я була на сьомому небі від щастя. Потім ми поїхали в готель, де він взяв номер бізнес-класу. Там все вперше у нас з ним і сталося. Я зависла на два дні у нього в номері, відключила мобільний і на той момент не думала ні про що, крім свого щастя. Через два дні Вітас повідомив мені, що завершив свої справи, що їде додому і готовий взяти нас з донькою. Але спочатку – мене. Як свою наречену, щоб вникла в його життя. Я відразу ж погодилася.

Коли повернулася додому, чоловік накинувся на мене. Але тут я йому і заявила, що йду від нього, бо зустріла і покохала іншого чоловіка.

Перед самим від’їздом Вітас сказав мені, що нам потрібно заскочити в його готель у Туреччині. Заодно і відпочинемо. Я зраділа. Нас зустріли і провели в номер, його особистий, як він мені сказав. Туди принесли шампанське і легкий сніданок. Після випитого шампанського я відчула нездужання, перед очима все попливло, і я «відрубалась». На цьому моя казка закінчилася і почався справжнісінький фільм жахів.

Прокинулась я в приміщенні без вікон, абсолютно гола, на підлозі, без телефону і документів. Через деякий час увійшли троє хлопців слов’янської зовнішності і привітали мене з приїздом. Я стала кричати, протестувати, кликала Вітаса, а вони сказали, що не знають ніякого Вітаса і тепер я їхня власність. Після чого мене побили і згвалтували. Так тривало дві доби, де мене протримали в цій камері абсолютно голою, били, робили наруги, кололи якоюсь гидотою. Після цього провели в кабінет, де сидів мужик на вигляд років 45-50, південної національності, який і повідомив, що відтепер я — м’ясо.

Далі були півтора року в пеклі. Мене продавали як худобу на ринку. Знущання, приниження і побої стали нормою. Кілька разів вагітніла, робили аборти, а потім мене насильно стерилізували, і я більше не можу мати дітей. Через півтора року мені все-таки вдалося вирватися. Мене зняв один клієнт, мій співвітчизник, чоловік у віці. Сказав, що я дуже схожа на його дочку. І я розповіла йому про свої пригоди. Він запропонував мені тыкати. Йому обманом вдалося мене вивести і доправити в посольство. Я повернулась додому. За тією адресою, де я жила раніше зі своєю сім’єю, жили інші люди. З’ясувала, що чоловік оголосив мене зниклою безвісти, оформив розлучення, продав цю квартиру і купив нову — більшу і в престижнышому районі. Опіку над дочкою оформив на себе.

А потім я розшукала вже колишнього чоловіка. Ніколи не забуду цю зустріч. Ми просиділи в кафе три години, я все без приховування йому розповіла, але в його очах не побачила ні тіні співчуття або жалості, а тільки холод і презирство. Я сказала, що хочу бачити свою дочку і за законом маю право. Він з усмішкою відповів: «Так, подавай до суду». Дістав із внутрішньої кишені стопку фотографій і жбурнув їх на стіл. Там я з клієнтами. Чоловік сказав, що я можу їх забрати собі на пам’ять. У нього ще є, якщо я спробую боротися за дочку, то він їх пред’явить. А ще дасть подивитися моїй матері, а у неї хворе серце. Вона цього не переживе.

Зараз я навіть не знаю, що мені робити. Часто згадую всі наші хороші моменти з родиною і з чоловіком. Який він був добрий до мене, але я цього не цінувала. Дурна…

І тепер одне свердлить мозок: яка ж я дурна!

Записала
Валентина Лісова