Так якось мені дорікнув мій син. Після виходу на пенсію я продовжувала працювати. На посаді бухгалтера працювала все життя, тому усі звіти й обрахунки даються мені легко.
Хоча мені 63 роки, та я добре розуміюся в комп’ютері, а свій вільний час не звикла проводити у дворі на лавочці, пліткуючи про когось. Та й по дешевий хліб на інший кінець міста їхати не буду, слава Богу, грошей мені вистачає.
Нещодавно я стала бабусею, мій син став татом чудової дівчинки. Я дуже зраділа появі онуки. Утім, моє життя кардинально не змінилося. Я й далі ходила на роботу, а увечері зустрічалася з подругами, ходила до театру.
Одного разу син несподівано прийшов до мене в гості. З квітами та солодощами. Виявляється, не просто так... З дитиною непросто, син має ходити на роботу, невістка планує достроково вийти з декрету, не хоче втрачати можливість кар'єрного росту. А няня — дороге задоволення. От вони й придумали, що я — це найліпший вихід. Економно, надійно, гарантовано.
Але я зовсім не планую покидати роботу! І мрію вийти заміж за свого давнього друга. Це моє життя, і я дуже довго чекала, щоб розпорядитися ним, як мені заманеться. Я дуже люблю свою онуку, але зануритися з головою у світ памперсів, кашок та дитячих істерик я не готова.
Піти на такі жертви не хочу, бо дуже швидко стану старою. І ще знаю напевно з прикладу багатьох своїх друзів, що таких жертв ніхто не оцінить. Тож синові я відмовила. Свати теж не варіант, бо живуть далеко і в них під боком двоє онуків від старшої доньки.
А наступного дня вони прийшли до мене всі і поставили мені ультиматум: або я погоджуюся сидіти з дитиною, або вони переїжджають до мене, щоб здавати квартиру орендарям і оплачувати послуги няньки.
І що мені в такій ситуації робити? Псувати стосунки з єдиним сином не хочу. Так само, як і жертвувати власним благополуччям. Знаю, що безвихідних ситуацій немає, але поки що оптимального вирішення проблеми не бачу...
Інна Вікторівна,
вінничанка
