У Страсну п’ятницю сотні людей проводжали в останню путь свого захисника – 27-річного Рому Вакарчука. Напередодні ввечері живим коридором по встеленій квітами дорозі його везли в рідну Гарячківку, до батьківської хати, де в невимовному розпачеві його чекали мама й тато, старший брат і вся родина. Чекали свого Ромчика – свою гордість і надію, що з 19 квітня став їхнім найбільшим горем. Його світлу й добру душу відспівали у місцевому храмі. Життєрадісний, енергійний, активний, допитливий і доброзичливий, переможець предметних олімпіад і спортивних змагань – таким Рома був учнем.

Далі закінчив Одеський політехнічний університет, відслужив строкову службу і вирішив стати професійним військовим. Став студентом Вйськової академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного.

Побратим Володимир Лозінський був впевнений, що за таким, як Рома майбутнє української армії: – Це була золота людина. Врівноважений, професійний, розумний, патріотичний. Дивився на нього і був впевнений, що він майбутнє нашої армії і нашої держави. А рашисти вбивали це майбутнє. Ніколи не простимо та відплатимо все. І клопотатимемо перед командуванням про нагородження Романа за його мужність і героїзм.

… Затихла велелюдна площа в хвилині мовчання… «Ромчику, сонечко моє, послухай, як пташечки співають, подивися, скільки людей до тебе прийшло», – ридала біля своєї дитини Тетяна Іванівна. Бо ще в однієї мами триклятий ворог забрав найдорожче, бо ще одному батькові затулив світ горем, бо знову прийшла гірка несправедливість – бабуся хоронила онука. Зойкнули люди на кладовищі від шокуючого єднання: пострілів прощального салюту, Державного Гімну та материнського ридання. Зойкнули і вже не стримували сліз – жінки, діти, чоловіки, друзі, знайомі й ті, хто не знав за життя Рому. Ледь відірвали маму від сина, тремтячими руками батько притиснув до грудей прапор України.

Не лише Гарячківка плакала, плакала вся Україна за найдорожчими, за найкращими своїми дітьми…