Війна — це страшно, це смерть і щоденна гра на виживання заради Перемоги. І ось мої побратими — фронтовики вже на об’їзній рідної Вінниці…

І дружина Юрія першою зустрічає військову колону із кошиком домашніх пиріжків та букетом квітів. І ці сльози радості та обійми із поцілунками, міцніше яких лише материнська любов! Від них ще пахне війною і ненавистю, але сім’я та діти — найкращий лікар від агресії воїну-захиснику… І ці очі, які вбивали за Україну і цілодобово виглядали дорогу додому… Вони живі та всепереможці, бо перебороли смерть і власний страх… Вони вже інші, бо їх так обстріляли за ці 55 діб, що війна буде снитись довіку.

У кожного тепер є в серцях війна. Вони наші Герої! І повернулись, на жаль, не всі… 5 загиблих, 82 — поранені, але живі. Як їх повернути до життя без прильотів та вибухів? Звісно, це може зробити тільки любов і запах домашнього хліба, квітів та маминої черешні у дворі рідної хати…

Але ці очі все одно не вірять, що все скінчилось. Бо фінішувала лише чергова серія бійні, де стільки вже всього пережито. І стільки ще всього буде. Хтось жадібно поряд палить цигарку, хто вже чаркує і виглядає дружину із дітьми під ворітьми компресійного табору — це такий символічний коридор у мирне життя… І відпустку на короткі 10 діб, де ти маєш встигнути відіспатись, доцілуватись, покохатись і віддати всі свої «борги» за ці півтора воєнні місяця.

— Війна — найкращий рентген! Вона показує, хто ти є насправді та хто поруч із тобою — воїн, людина, брат чи ганчірка? Всі понти і балачки, всі навороти і дорогі обвіси вже не мають жодного значення. Ти бачиш там справжніх та починаєш їх цінувати більше за все! А хтось одразу ламається, ховається, продовжує пити навіть на фронті на «нулі» і лякливо не вилазить із окопу… І ти пишаєшся, що знаєш реальних Героїв, які самотужки виходили 25 км пішки із оточення… Які вижили там, де тебе подумки вже похоронили. Яким вистачило для життя 200 грамів дощової води із плащ-палатки тоді, коли в тилу хтось жере пиво літрами на пляжі чи в барі…

Ось вони — справжні, яким я б тепер довірив прикривати свою спину. І їх достатньо серед цих простих хлопців-добровольців, які ніколи не готували себе до війни. Вони просто надто люблять життя, свої родини і Україну, щоб злякатись, відійти чи покинути поле бою. Саме на них тримається фронт і вся Україна сьогодні, яка вистояла перші 3 дні та стоїть досі на своїй землі.

Так, ми втратили нові міста і села, але відстояли Київ, Харків, Миколаїв та Одесу… Ми втратили тисячі солдатів та мирних жителів, але Україна жива, бореться, б’ється і мріє про Перемогу. І щодня наближає той день, коли вшануємо загиблих захисників та обіймемо живих Героїв… Для мене це побратими — Юрій, Женя та Орест. Добровольці, які врятували своїх друзів, навели арту на сотні цілей, «закопали» багатьох орків та повернулись додому без жодної подряпини…

Скажете — це диво і такого не буває на війні? Не заздріть, а подякуйте цим воїнам, які покинули 24-го лютого свої родини і мирне життя, щоб була Україна і вільна країна для наших дітей… Вони такі круті та водночас скромні. Чи дадуть їх ордени і медалі, УБД і пільги, 100 тисяч бойових гривень і повагу в черзі на касі в АТБ? У цю мить вони думають явно не про це… А про тих хлопців та дівчат, які, на жаль, не повернуться ніколи… Бо це жахаюча війна, яка щоденно збирає свій страшний «урожай» життів.

І все одно Кохання переможе! Бо це Іван вийшов із строю і став на коліна перед коханою Світланою:

— Я хочу, щоб ти вийшла за мене! Дякую, що пішла зі мною на війну! Що берегла в окопах наше кохання! І тепер у Вінниці я прошу твоєї руки та серця перед усім нашим батальйоном! Слава Україні! — сказав уже на рідній вінницькій землі фронтовик Іван своїй нареченій.

І їм плескали всі побратими, які берегли закохану пару від кожного прильоту. Бо ці двоє у пікселі — це надія та майбутнє України! Будьте щасливі, наші Герої!