Надійка навчалась на другому курсі Національної академії управління. Мріяла бути економістом. Тієї трагічної суботи Надія вирушила на роботу. Напередодні вона успішно пройшла перевірку, і це мав бути її перший робочий день. У Чабанах, де проходить траса Київ — Одеса, дівчина зупинилась на пішохідному переході. Дві машини її пропустили, а третя на великій швидкості здійснила наїзд.

До редакції написала бабуся загиблої — Галина Миколаївна Одайник, яка просить надрукувати її думки та біль.

«Дорога газето, я дуже хочу подякувати Вам за теплі слова про мою онучку. Після трагедії я тепер не можу спілкуватись, трубку не беру.

Білою лебідкою, золотою пташечкою випорхнуло з батьківської хати моє маленьке пташеня. Моя квіточка, насіннячко, моє маленьке сонечко. Хотіла все знати, все зробити сама, усім посміхнутися, втішити, розповісти, допомогти. Любима всіма — вдома, школі, селі, в групі, де навчалась… Не змогла, не встигла. «Бабусю, у мене багато роботи, хвилинку, я приїду — передзвоню. І ми поїдемо», — казала мені.

Ой, не прийде, не подзвонить, не усміхнеться, і ми вже ніколи нікуди не поїдемо. Як жити далі? Для чого? Вбитою жити дуже важко.

Як таке сталось? На пішоходному переході, на вільній трасі не помістився, не пригальмував. Поставили світлофор, коли була маса жертв… Надійчин світлофор. А до цього?

Тепер питають: «Як Ви?» Скажу одне — не вбивайте нас, тих, хто воює і хто вже не робить цього. Бог нам дав життя, не забирайте його… Суд? А він виправдовує. Немає камер спостереження. Зникли. Немає свідків. Мовчать. Нехай їде далі убивати. Права ж водія продаються, а те, як правильно їхати, не вчать…»