У перші дні війни, коли окупанти сипали бомби на мирні оселі миколаївців, тисячі молодих матерів поспіхом залишали місто, рятуючи дітей від небезпеки.

Серед них була і  миколаївська вчителька Марина Блакитна, якій із дванадцятирічним сином і донькою-студенткою довелось шукати захисток  у сім`ї  своїх родичів.

Можна сказати, що їм пощастило – люди не їхали «в нікуди», а опинились там, де їх любили – серед рідних, які давно влаштувались у іншій країні, мають стабільне джерело доходів, житло, роботу.

Однак, як поділилась Марина Володимирівна, на чужині вона  не помічала принад елітного життя – серце краяла туга за Україною. Постійно гортала в телефоні новини, страждала, що у країні війна, а вона далеко від дому.

Зрештою, попри вмовляння рідних залишатись тут, де їм безпечно, – ще улітку 2022 року родина повернулась у рідне місто – під вибухи ракет.

Миколаїв зустрів їх огорнутий болем та сльозами… Шокувала велика кількість руїн, розриті водогони, черги літніх людей за гуманітаркою… І все ж, це був вільний від окупантів Миколаїв: місто не скорилось ворогам!

Вже наступного дня після повернення додому  вчительська сім`я розпочала свою  волонтерську діяльність, спрямовану на підтримку ЗСУ.

ВОВА, ТВОЯ ПІДТРИМКА ДУЖЕ ВАЖЛИВА! БОЛГАР))

За неповний рік ця миколаївська родина самотужки приготувала десятки центнерів добротної домашньої їжі, яку передали нашим захисникам на передову.

На звичайній сільській кухні троє волонтерів – 12-річний хлопчик, 19-річна студентка і їх мама – вчителька Миколаївської ЗОШ № 57 імені Т.Г.Шевченка – щоденно випікають гору пиріжків, варять по декілька відер вареників, голубців, смажать відбивні котлети, запікають буженину, підчеревину, солять сало.

По готову продукцію до Блакитних приїжджають інші волонтери, які її доставляють на передову.

Зважте, діти навчаються – Володя у 7 класі, Даша – студентка юридичної академії і, водночас, волонтер ГО «СпівДія», а сама Марина Володимирівна продовжує працює у школі.

Наші захисники заочно вже навіть знайомі з малим шеф-кухарем Володею Блакитним.

Хлопчик на кожному відеречку, контейнері з їжею залишає свій «позивний» – «Готував Вова з Миколаєва», і номер телефону.

Зазвичай, ще до початку канікул, глибока ніч, а Вова робить пахлаву, пече рулети з яблуками, – тому що несподівано нагодилась машина на схід.

Хлопчик не лише готує їжу для бійців, а й купляє для них шеврони за свої «кишенькові» кошти.

Вчинки Володі настільки вразили воїнів, що вони передали йому з фронту прапор зі своїми підписами.

У центрі такі слова:

«Вова, твоя підтримка дуже важлива! Разом до перемоги! Болгар».

Такою відзнакою дуже пишається, розмістив прапор на видному місці –  над ліжком. Володя мріє стати шеф-поваром, відкрити у Миколаєві свій ресторан. Про це знають усі його друзі. Ще змалечку любить готувати, до війни для рідних випікав смачні бісквіти, тістечка.

Талантами сина до кулінарії на початку нашої розмови поділилась Марина Володимирівна. Хоча домовитись про зустріч з нею – це треба було мати добре щастя. Волонтерка неспроста обрала професію вчителя фізичної культури. Вона й по характеру – людина енергійна, активна, постійно у русі і у справах:

– Слухайте, ви прямо знайшли такого героя, щоб про мене писати! Ну який я герой, що можу, те роблю. Ми планували завтра зустрітись, але вибачайте, мусимо перенести нашу зустріч, – чую по телефону її жвавий, повний життєвої сили тембр голосу.

–  У мене завтра справді не вийде, тому що з Червоним Хрестом домовились: тут хлопці повідомили про ліки, просять зібрати. Я вночі свого медика потурбувала, кажу, даруйте, що посеред ночі, та хлопці будуть на схід їхати, зможуть доставити їжу, – треба через них ще й медикаменти  передати. Просять від тиску, алергії, застуди та інші. Кажу йому, скиньте список, щоб я вранці змогла піти в аптеку. Вийшло на алярм, зате все вчасно вирішилось.

ПОЧАЛИ ВОЛОНТЕРИТИ ЗІ СМАЖЕННЯ ПИРІЖКІВ

Незадовго після цієї розмови ми зустрілись у ЗОШ № 57 імені Т.Г.Шевченка, де працює Марина Володимирівна. Наприкінці робочого дня вчителька планувала затриматись у місті, зробити закупи продуктів для волонтерської кухні.

– До війни наша сім`я жила у Миколаєві, зараз ми перебрались у село до батьків – там велика кухня, є подвір’я, комірки для зберігання овочів, – розповідає волонтерка. – Те, що я із сином та донькою стали волонтерами, – склалось якось само собою, наче так і мусило бути.

У серпні 2022 року ми повернулись із з-за кордону в Новопетрівку. Звалилось на мене багато сумних подій, і я мала прийняти рішення – залишатись у безпеці, у казкових умовах, ховаючи як страус голову у пісок, чи повернутись на Батьківщину, як того вимагав мій виклик долі.

За ті п’ять місяців, що не була в Україні, помер мій свекор – серце літньої людини не витримало постійних стресів, помер самотній дядя, про якого ми піклувались…

У мене не було морального права впадати у смуток, коли йде війна, гинуть люди, і ворог обстрілює моє місто; чи жаліти себе, що так багато погано… Вирішила повертатись, щоб хоч якусь маленьку користь принести для нашої перемоги, бо коли ти в роботі – немає часу горювати.

Планувала дітей залишити у родичів, та дізнавшись про це, обоє сказали, що їдуть додому.

Спочатку я не знала до кого приєднатись, і наші  зусилля були схожі на «самодіяльність».

Річ у тому, що наприкінці літа 2022 року неподалік від села стояли блокпости. Я просто підійшла до хлопців (а нас, новопетрівських, вони знали), кажу, може вам щось домашнє приготувати, вони ж у відповідь: у нас все є, крім смажених пиріжків.

Може просто пожартували, але з цього моменту все і почалось: ми з сином насмажили їх раз, і другий, і третій – тих пиріжків, потім  інші страви. І так пролетів перший місяць після повернення із з-за кордону.

А потім я сільським дівчатам кажу, коли буде час, приходьте, допомагайте. Люди стали потроху приносити продукти, – хто м’ясо, муку, яйця, олію.

Моя мама працює у сільській раді. Почали давати оголошення що потрібно, повідомили, для кого саме ця їжа, ліки. І так наша «домашня кухня для бійців» здобула підтримку у земляків.

Марина Блакитна поділилась, що був сезон збору горіхів, і вони з сином звернулись до дітей   допомогти назбирати горіхів. А ті односельці, які мають пасіку, принесли у двір мед – так і почали готувати хлопцям смачні «енергетики» – бідончики з медом, горіхами.

– До мене тоді ж підтягнувся В.О. Мацюта, мій колега, також вчитель фізичної культури нашої 57-ї школи, який на той час був резервним тероборонівцем в Кривоозерському районі, – згадує вчителька. – Василь Олександрович постійно постачав горіхи, мед, фрукти. Він і досі допомагає, і кошти збирає, передає.

У Миколаєві його будинок добряче зачепило, тому він й перевіз сім`ю із міста до батьків у село.

Слушно зазначити, що свою колегу-волонтерку усіляко підтримують у її педколективі.

Олеся Ментель