Коли одного дня людина приймає рішення іти до війська, вона бере на себе відповідальність розпланувати усе на випадок будь-якої ситуації. Адже ти можеш померти. Можеш отримати ампутацію чи важкі поранення. Можеш втрати себе. Можеш схопити купу розладів. І якщо виживеш – матимеш довгу справу з реабілітацією.

Але є ще одне, з чим змиритися не менш важко. Війна змушує прийняти рішення поставити своє життя на паузу. Місяць за місяцем, рік за роком відкладати купу мрій та планів на те далеке «потім». Хтось відкладає створення сім’ї, хтось розвиток кар’єри поза військовим світом, хтось відпочинок чи подорож світом, хтось на невизначений термін прощається з хобі.

Життя ніби завмирає. І ти ніби хапаєш з нього все можливе, щоб не вигоріти від цих стримувань, і ніби робиш усе можливе. Але приходить день, коли кажеш собі «блять… я б вже скільки міг/могла зробити, якби не ця клята війна». А поруч те саме проходять сім’я та кохана людина.

Страшно ще й коли ви обоє в небезпеці, прирікаєте себе на постійну тривогу та страх.

Так, ти прирікаєш себе. На цей «стоп». На будь-який фінал.

Але і є задля чого.

Хотілося б щоб більше людей розуміли цю жертву й не вернули носами від військових. Хотілося б щоб більше людей в тилу долучилися до спільного гарту перемоги й не чекали «хлопчиків та дівчаток з війни», а бралися змінювати цю країну на краще вже зараз. Хотілося б щоб більше людей при посадах спустилися зі свого неба до нас на землю й почали жити не в свою кишеню, а задля цієї держави.

Хотілося б щоб ніхто більше не прирікав себе. Та боротьба на першому місці. І так має бути для кожного.

Kateryna Halushka