– Але я в закладі їх уже не застав. Знаю лише, що ці хлопці 1989 року народження, вивчив їхню особову справу, близнюки навчались у школі-інтернаті й випустились з неї. Але у нас є ті вихователі та вчителі, які їх пам’ятають з першого класу.

– Колю та Андрія я знала змалечку. Бо ж була з ними щоденно до самого сну. Вони дійсно були обділені. Як ходили до них додому, то бачили великі злидні. Але це була благополучна родина. Там ще, крім цих близнюків, є брат Женя. Просто мама трьох синів Ірина ставила їх на ноги сама. Батько Андрій покинув їх ще в маленькому віці. Зізнаюсь чесно, діти змалечку його ненавиділи. Андрій був більш простодушним, тому якось у нього вирвалось: «Этого жлоба мы за 9 лет ни разу не видели. Он к нам не приходит…»

А Ірина працювала в бухгалтерії місцевого підприємства. Скільки пам’ятаю – худюща, а тут ще хвороба: після операції ледве пересувалась з милицями, потім з паличкою. Уявляєте, як їй було зводити кінці з кінцями із трьома синами?! Тому й віддала до школи-інтернату, а забирала на вихідні…

У старших класах мама, скажу чесно, не завжди знаходила спільну мову з синами – знаєте, цей перехідний вік… Якось навіть мене просила провести з хлопцями бесіду, бо вони мене посилають — жалілась. І ми поговорили та порозумілись. Хлопцям зараз ще й тридцяти немає. Вони 1989 року народження.

Зрозуміло, що рідні навіть у страшному сні не уявляли, що хлопці так вчинять і їх так покидає доля, – розповідає Любов Михайлівна Немудрук.

– Господи, оце читаємо Миколину біографію вже там, у тих бойовиках, і не можемо повірити. Був у команді Стрєлкова ще у Слов’янську, в цього засланого диверсанта, професійного феесбешника, що, по суті, з підготовленою бандою заколотив цю всю війну, захопивши Слов’янськ, і не віримо – там, виявляється, з ним це все робив наш Коля. А потім у «Спарті», з тими Гіві та Моторолою вбивали наших кіборгів, знову Коля… Ось і результат – тих підірвали і їх вже немає, Микола сидить, як не парадоксально, в російській тюрмі. Та як же це? – розмірковують вчителі школи-інтернату.

А далі читали його листа до Путіна, влади російської, із одкровеннями його поневірянь уже в Росії та «подвигів» серед терористів…

– Як він там до Петропавловська-на-Камчатці їхав, вже коли припинив воювати, заплямував руки кров’ю своїх земляків і захотів в Росії жити, потім його там ніхто не зустрів, поневірявся і назад добирався, далі до Європи їхав, але його звідти депортували, потім засадили за цей «русский мир» в тюрму, як не парадоксально, в його «любимій Москві, за метри від путінського Кремля», присудили, по суті, викинути із тієї Росії, за яку воював. Зрозуміло ж, що після цього всього його чекає тюрма в Україні… Але, як бачите, ніхто його там не чекав і з лаврами не приймав.., — підключаються до розмови працівники інтернату.

– Скажу одне – дуже там складно та заумно все написано, в тій його заяві до путінської влади. Це явно не він писав, а скоріше, ті, хто втяг хлопців у цю страшну історію. Вірніше, думаю, що втягли Миколу, а він вже Андрія. Так було і в нашій школі-інтернаті. Микола щось ініціює – за ним Андрій. Допускаю, що той Андрій там дійсно нічого такого не робив. Але Микола постійно його кудись тягнув. Оце й затягнув на ті блокпости і, по суті, підставив. Бо ж наскільки відомо, прізвище його у списках на обмін від бойовиків надійшло саме із ініціативи Миколи. Це як він сидів у СІЗО (нагадуємо, Андрія, який провів деякий час у «ДНР» і вирішив покинути службу та приїхати до Вінниці, затримали на ринку із гранатою. Він нашому виданню повідомив, що її йому підкинули. А ще що він безневинно був засуджений на 6 років та провів у СІЗО половину і за законом Савченко був звільнений, вдруге був у сепаратистських списках на обмін, але вже біля Горлівки відмовився їхати на окуповану територію.

Крім того, він нашому журналісту заявив, що в тюрмі втратив здоров’я, захворів на туберкульоз і його проперували – авт.)

– Ні, це неправда, – коментують далі події його вихователі, — він, на жаль, захворів ще в школі, і йому дійсно зробили серйозну операцію і видалили половину легені.

– Далі хлопці навчались в училищі залізничників, потім — безробіття. А ви ж знаєте, скільки із районів їде на заробітки. Це зараз, як візи відмінили — в основному до Польщі, а тоді більше в Москву. Ось там, видно, хлопців і «соблазнили» легкими заробітками. Кажуть, що вони ще на Антимайдан їздили… Та туди всі їздили на заробітки. Яка там ідея! Змушували бюджетників, — це вже коментують сусіди.

Добре, що хоч все це безумство не зачепило їхнього ще одного брата Женю. Оце зустрічали його однокласника Сергія, він із ним до Одеси на заробітки їздив, то казав, як він це коментував:

– Прошу тебе, тільки нічого не питай про братів, бо душа розривається…

Розривається вона й у нас, бо ж хіба не вчили любити Україну, її народ. Але, видно, бажання вирватись із тих обставин сирітства при живому батькові, мамі-каліці, безперспективності і безробітті штовхнула хлопців на такі вчинки.

У нас є багато хлопців, із якими вони виховувались, що пішли в АТО, служили там чи служать. Нам страшно уявити, як вони з ними зустрінуться чи житимуть в одному місті. Ото заколотилось! Господи, коли той мир прийде і безумство це закінчиться…

Тим часом стало відомо, що Микола досі сидить в ізоляторі і чекає на рішення апеляції: депортують чи ні.

Які страшні долі і які кричущі факти засвітила ця клята та підступна війна. Абвер як ватажок бойовиків, наш земляк із Оратівського району, звичайний сільський хлопець, що зробив, здавалося б, блискучу кар’єру офіцера в Україні, там калинівчанин Микола, що попереджає чекати своїх земляків, коли приїде до них на російських танках та принесе «русский мир»…

А чого варта статистика: до 80 відсотків зрадників серед сержантів та офіцерів ЗС, правоохоронців, есбеушників, що перейшли на бік Росії у Криму та «ОРДЛО». Її лише тепер оприлюднюють, бо тоді боялись це повідомляти… Тому й не вступали в бойові дії… Звідки ця гниль поселилась в їхніх душах, що ми всі РОБИЛИ НЕ ТАК? Від Президента до кожного із нас?

Запитання риторичне, як і майбутнє, якщо Україна не навчиться виховувати патріотів, а не пристосуванців та зрадників. А для цього потрібно робити країну такою, щоб за неї були готові йти в бій… Захищати Президента, який має заводик у країні-агресорі, чи олігарха, що тихцем возить кури для бойовиків, а нам денеерівсько-роттердамське вугілля, ніхто захищати не піде.

Тетяна Квасюк

Від редакції. Як відомо, до редакції нашої газети через сайт звернулись і соратники Миколи з Росії, бойовики, які служили з ним у лавах сепаратистів, а тепер захищають його у судах від депортації. Вони попросили у газети права висловити свою точку зору і погодились відповісти на будь-які запитання українців та земляків Миколи.

Саме тому ми відкрили на сайті «33-й. Новини» можливість кожному із вас поставити їм запитання. Ми отримали тисячі відгуків і десятки запитань. Заходьте на сайт за адресою www.www.33kanal.com і запитуйте те, що вас турбує та болить.