До такого висновку дійшов Вінницький апеляційний адміністративний суд у справі № 824/3229/14-а, тому скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов особи до Кіцманської районної державної адміністрації Чернівецької області про скасування розпорядження останньої, поновлення позивача на посаді і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Верховний Суд залишив рішення апеляційного суду без змін.

З матеріалів справи суди встановили, що розпорядженням Кіцманської районної адміністрації від 20 серпня 2014 року з 31 жовтня 2014 року ліквідовано відділ містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства райдержадміністрації з граничною чисельністю 4 одиниці, а з 1 листопада 2014 року утворено відділ містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та інфраструктури райдержадміністрації з граничною чисельністю 5 одиниць.

У зв’язку з цим 10 жовтня 2014 року позивач подав заяву, якою дав згоду на призначення його на посаду начальника новоствореного відділу. У задоволенні його заяви райдержадміністрація відмовила, запропонувавши йому взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади начальника новоствореного відділу. Водночас позивачеві запропоновано вакантну посаду головного спеціаліста відділу та попереджено про звільнення у разі відмови від переведення на запропоновану посаду. Позивач відмовився від запропонованої посади головного спеціаліста, тому на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України розпорядженням від 31 жовтня 2014 року його було звільнено.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про скасування розпорядження Кіцманської районної адміністрації про звільнення позивача та у поновленні його на посаді, мотивуючи тим, що до попереднього відділу додано також відділ інфраструктури райдержадміністрації, а тому новостворена посада начальника відділу не рівнозначна посаді, яку він займав до його звільнення, оскільки відбулась зміна в організації виробництва і праці.

Суд апеляційної інстанції критично поставився до таких аргументів та зазначив, що відбулось незначне розширення діяльності відділу, що супроводжувалось введенням лише однієї додаткової посади – головного спеціаліста відділу, а позивач відповідає вимогам, встановленим до претендентів на посаду, тому призначення позивача на посаду начальника новоствореного відділу мало відбутись без конкурсного відбору.

Така правова позиція апеляційного та касаційного адміністративних судів узгоджується з ч. 4 ст. 36 та п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та положеннями постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у якій, зокрема, зазначено, що «розглядаючи трудові спори, пов’язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов’язані з’ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник чи уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації».

За інформацією відділу узагальнення судової практики