Часом ноги відрізані аж до прямої кишки. Тут уже ніякий ортопед на причепить протези…

Тому й впадають у депресію. Бо рожевий туман розвіюється. І навіть не намагаються вставати з ліжка. Санітари піднімають. Кажуть, що треба рухатись, треба жити. І часто у відповідь чують страшну фразу: “А на…я таке життя?” І як після цього втримати сльози?

І що ти їм скажеш, коли вони в розмові між собою заздрять загиблим? Скільки їх вже по всіх українських лікарнях? Яка доля їх чекає, якщо мільярдами крадуть у здорових? Коли ця клята воєнна м’ясорубка перестане калічити наших дітей? Коли цей московський маніяк нап’ється української крові?

Ми мусимо забезпечити цим хлопцям з ампутацією кінцівок гідне життя. Санаторії, будинки інвалідів вже зараз потрібно облаштовувати, будувати. І все найкраще – для них. І, не приведи Господь, щоб якась гнида крала у них продукти чи одяг…

Валентина Сергіївна, санітарка