– Як ви познайомились?
– Ми з Ванею дуже давно знайомі, нас познайомила з самого початку кума, подруга. Ми хрестили її донечку. Після того бачились лише на свята. Мало спілкувались. Але з часом він дізнався, що я вже вільна. Ваня давно хотів зі мною стосунків. Зателефонував мені тоді, як був на війні. Ми почали листуватися, спілкуватися, і так зав’язались наші стосунки.
– Ваню, що тебе змусило піти на війну?
– З початку повномасштабного вторгнення мені дуже стало шкода молодих хлопців, яким 20 -25 років, які ще не бачили нічого в своєму житті, а я хоч трішки життя побачив, тож пішов добровольцем.
– Ким працював у цивільному житті?
– У цивільному житті працював слюсарем.
– За роки війни ти був і на Бахмутському, й на Ізюмському напрямках. Твої враження: чому така тенденція в суспільстві, що військові розлучаються часто? Не витримують стосунків на відстані?
– Стосунки втрачаються через те, що віддаляються чоловіки і дружини. По-різному починають себе поводити. Відсутнє взаєморозуміння. В кожного по-різному. Я не бачу того, що найближчим часом у нас завершаться військові дії. Навпаки, зараз усе ще більше розгортається.
Але потрібно жити. Бо після того, що ти бачиш там, ще більше хочеться родинного затишку. Війна дала зрозуміти, що не так багато часу ти маєш на те, щоб створити родину, побудувати дім та виховати дітей. Все треба зробити в короткі строки, бо не знаєш, скільки тобі днів відраховано війною.
– Ти зараз відчуваєш себе щасливим?
– З такою жінкою, як в мене, я не можу почуватися інакше.
– Діано, ви планували весілля у Вінниці, що змінило ваші плани?
– Так, ми планували відсвяткувати з найближчими у Вінниці. Однак через спалах гепатиту тут впровадили певні обмеження і збирати людей було неможливо. Але ми рішуче були налаштовані, тож 28 листопада вдвох з Іваном поїхали до Львова. У нас було весілля для двох в українських образах та військовій формі з романтичною вечерею в ресторані та фотосесією. І я задоволена, що саме так все виглядало. Ми відпочили. Всі нас вітали та раділи за нас.
– Ваші плани на майбутнє...
– Зараз єдине, чого я найбільше бажаю: щоб мій коханий чоловік повернувся з війни і щоб ми разом ростили наших майбутніх діточок.
– Там, де ти працюєш, як колектив ставиться, що чоловік військовий?
– Всі з повагою ставляться до цього. З розумінням відпускають мене, коли у чоловіка випадає відпустка.
– Що для тебе щастя?
– Звісно, коли ти розумієш, що твій чоловік повернувся і він біля тебе, на рідній землі – оце найбільше щастя. Коли твоя кохана половинка поруч — це щастя.
– Коли планується поява малюка?
– У серпні. У нас буде хлопчик. Над ім’ям думали, але ще не вирішили.
– Іване, ти раніше спілкувався російською. Зараз перейшов на українську, це також дружина вплинула?
– У мене дружина україномовна, і я хочу, щоб наші діти виховувались з народження в українському середовищі. Тому й розмовляли українською.
– Ти був на навчанні в Польщі. Коли їхали туди, дорогою бачили ухилянтів?
– Можливо, і бачив, але я на них не звернув уваги.
– Коли на фронті було найстрашніше?
– Скрізь по-своєму. На Ізюмі було страшно, бо дійсно це був перший мій вихід на виконання бойових завдань. Я на свої очі побачив і відчув, що таке війна. Не з книг, не з чиїхось розповідей, а в реальності. Це було страшно бачити, чути. Страшно, коли руйнується та картинка, яку ти мав і уявляв до поїздки на «нуль». Під час другої поїздки уже на Бахмут я розумів, з чим маю зустрітися, що можу побачити. Але ж було страшно, бо коли туди їхав, то розумів, що можу звідти не повернутися і це може бути дорога в один бік.
– Для тебе особисто чим відрізняються ті, хто прийшли добровольцями до війська, від тих, кого ловить ТЦК?
– Для мене люди всі однакові, але мотивація у них різна. Коли ми були в Польщі на навчанні, з нашої групи з 30 людей, які приїхали – всі повернулися виконувати далі свій обов’язок. А з людей, яких, можна сказати, мобілізували «насильно», 15 осіб втекло, бо вони не хочуть служити. Я пишаюся, що служу в підрозділі, в якому основна маса — це добровольці. Їм не потрібно казати, що треба робити, вони самі ініціативні та все виконують й спонукають робити щось тих, хто поруч. А тих, кого «спіймали», то їх все треба змушувати.
А яка вона — робота з-під палки?
Богдан Ковалій
