Далі — перші зустрічі, кіно, цукерки, квіти, спільна підготовка курсових та до іспитів, спільна робота та відпочинок влітку. А вже коли закінчували студентське життя та п’ять років стосунків, то вирішили стати на весільний рушник.
Відтоді минуло рівно п’ять років. Ми молоді, успішні, щасливі. Гарна робота, гарний відпочинок, гарні стосунки. Єдине «але»… Досі немає дітей… Хоча й мріяли про них ще з першого дня, коли вже стали серйозно зустрічатись. Мріяли про синочка чи донечку, чи обох відразу. Разом вибирали імена. Разом вже дивились дитячі речі, візочки… Але ніяк… Досі… Спершу думали: ну все може бути, а нині вже обоє серйозно замислились…
Я навіть не міг підозрювати кохану, мало що… Втім, зовсім нещодавно, коли був у гостях у її рідних краях, то випадково дізнався страшну річ. Як виявилось, моя кохана ще школяркою, у 11 класі, завагітніла від однокласника. І крадькома зробила аборт… Ще до університету, до наших стосунків. Так, «шкільна любов»… У кого не було такого. Але через цей гріх юності вона вже ніколи не зможе бути матір’ю…
Спершу я був шокований. Втім, вже згодом поринув у думки — а чи не наклеп, чи не брехня, чи не просто заздрість нашому щастю? Бо самі знаєте про людські норови та плітки… Звісно, хочеться й дізнатись правду, але не уявляю, як поставлю це питання коханій. Навіть й соромно… Не кажучи вже, що не хочу труїти її серце… Чесно, жену ці думки геть якнайдалі… Але ж як закрадеться чорна гадина у серце — а чому ж досі ніяк не можемо стати батьками… І гризе, гризе… І що тут зробиш?
З повагою,
Віктор
