Бо мають підозру, що їхніх дітей у казармах піддають фізичному чи моральному насильству.
24 листопада Денису виповнилося 20 років. Та замість радісних вітань, побажань, сімейного свята, яке обов’язково влаштовували Альона та Вадим Вільгельми у дні народження дітей, — гіркі сльози, розпач, невимовний біль. До свого двадцятиліття Денис Вільгельм, курсант Харківського національного університету внутрішніх справ, не дожив 12 днів. Своє молоде життя третьокурсник вишу, що з перших днів війни переїхав до Вінниці, обірвав, стрибнувши з Центрального мосту.
Питання: чому? що стало останньою краплею терпіння? — не дають спокою ні вдень ні вночі згорьованим батькам. Вони переконані, що проблема «зарита» саме у стінах навчального закладу. А скупість у поясненнях, небажання спілкуватися з сім’єю, яка втратила сина-курсанта, лише посилюють їхні припущення, що керівництво приховує від них щось важливе, і що курсантам, які проживали з ним в одній кімнаті гуртожитку, дали чіткі вказівки мовчати.
Був життєрадісним хлопцем
— Ще в школі Денис, житель Війтівців, що на Хмельниччині, полюбив спорт. Його класний керівник був вчителем фізкультури, і чи не всі хлопці їхнього класу займалися тим чи іншим видом спорту. Коли ж закінчив школу, сказав нам, що, мабуть, піде до професійного коледжу, щоб швидше почати працювати, заробляти самостійно, — розповідає Альона Вільгельм. — Аж тут мені потрапила інформація про університет внутрішніх справ. Показала Денису, і він так загорівся бажанням вступити. Разом із батьком поїхав до Вінниці, складав екзамени із фізичної підготовки, психологічні тести. І коли повідомили, що син зарахований на навчання, його радості не було меж.
Як же ми готувалися — це ж треба було кожну шкарпетку, футболку підписати, знайти одяг відповідного кольору, крою… Коли приїхали з сином на урочистості з нагоди початку навчання, то керівник закладу, звертаючись до батьків, казав, що наші діти в надійних руках, що тут панує дисципліна, порядок і що за курсантів вони несуть повну відповідальність. Моє серце було спокійним: Денис тут буде під наглядом, тут виховають з нього справжнього поліцейського. І що тепер?…
Мав світлі мрії
За словами матері, син був задоволений навчанням. Все йому вдавалося — і жодних нарікань на першому, вважається, найскладнішому курсі, не було. Правда, сумував за домом. Коли ж випадала можливість Денису приїхати, це було справжнє свято для їхньої сім’ї.
— І з друзями встигав зустрітися, і на скутері покататися, і по дому допомогти. А згодом, якраз перед літніми канікулами, ми купили басейн, встановили в дворі, щоб міг вдома відпочити, бо ж на море, як у дитинстві, поїхати вже не вийде, — продовжує пані Альона, — Денис хлюпався в ньому досхочу…
І перша його практика у Волочиську сподобалася синові, якось надихнула. І коли їхав на навчання вже на третій курс, навіть натяку не було, що щось у нього не так.
Якось надіслав мені фото дівчини, з якою познайомився. Каріна, сказав, з Тульчина. Спитав, чи подобається мені? Я кажу: дуже мила, таке гарне світле волосся у неї, наче модель.
— А ти будеш її любити?— запитав.
— Аякже, — відповідала йому.
Веду до того, що в Дениса були якісь свої мрії на подальше життя. Навіть те, що він купив собі зимову куртку, брюки, говорив, що маємо обов’язково поїхати до Кам’янця-Подільського — це прості речі, але важливі для кожного, хто планує свій завтрашній день, хоче жити…
Булінг? Знущання? Наруга?
На старших курсах хлопці проживають у гуртожитку, а не в казармі. Чи були в Дениса якісь конфлікти зі співмешканцями, не знаю. Як правило, син намагався оберігати нас від неприємностей, нічим не хотів засмутити. Коли спілкувалися, говорив: «все добре».
Але в моєї дитини, виходить, не все було добре. Булінг? Знущання? Наруга? Я не знаю, що думати. І не можу знайти місця собі. Якби ж то хтось із наставників курсантів, із викладачів бодай натяк дав, що з сином твориться щось неладне. Та я б на крилах летіла, щоб поговорити, врятувати, може, й вирвати його з середовища, де йому зле. Нічого такого не було. Я картаю себе, бо ж не знаю правди. А її від нас, батьків, приховують. Не вірю в те, що ніхто з університету нічого не бачив, не чув, не помічав. Я просто відчуваю: винуватець саме там, де навчався і жив син.
Запитань все більше
У неділю, 10 листопада, розповідає далі мама Дениса Вільгельма, розмовляли з ним по телефону. Вона сказала, що сумує, і попросила надіслати фото. Денис відповів, що теж сумує за ними, а фото надсилати не буде.
— Ні, мам, не хочу. Нема що фотографувати, — відповів він.
Зідзвонювалися і наступного дня. Але розмова була короткою.
— Я тоді йому: синочку, та розкажи щось. А він: немає що розповідати, — пригадує те спілкування пані Альона. — У вівторок зранку за якусь годину-півтори до пари, пояснювали потім нам, Денис пішов начебто в лікарню, бо в нього з’явився висип на ногах. Але чому не пішов до медчастини — це ж саме туди насамперед треба іти курсанту? Чому не дали сину супроводжуючого, якщо треба було до лікарні?
У нас, батьків, все більше і більше запитань. Як правило, у питаннях здоров’я Денис завжди запитував моєї поради. А тут — ні слова, ні півслова.
Скажу відверто, мене насторожило, що хлопці, які жили з ним в одній кімнаті, стільки часу проводили разом, практично нічого не розповіли нам. Я намагалася хоча б щось конкретне дізнатися: чи говорив син про свої проблеми? чи помічали, що переживає? з ким дружив? чи була в нього дівчина? Але мені відповіли, що Денис був замкнутий, не особливо з ними спілкувався. А дівчини, додали, у нього не було. Хтось, правда, сказав, що син любив булочку з йогуртом. Так нічого і не вдалося прояснити.
В університеті сказали, що він справлявся і з фізичною підготовкою, і з навчанням. Завжди — акуратний, спізнень на стройову ніколи не мав. Кажуть, шукайте причини поза університетом. О, це найлегше — відхреститися від проблем, мовляв, моя хата скраю…
Але ми, батьки, віддали свого сина — здорового, живого. Нам обіцяли, що все — під контролем, переживати не варто. В університеті ж і психологи, і наставники — курсові, як їх називають, і викладачі, словом, купа людей, які повинні відповідати за здоров’я — фізичне і ментальне, за безпеку, життя всіх курсантів. Ці курсанти мають завтра йти захищати правопорядок, і це ж не якась «бурса» — престижний заклад, де можна закривати очі на проблеми? Хіба не так?!
Молоду, цілком свідому, відповідальну людину, з нормальної сім’ї, якісь обставини чи чиясь надмірна жорстокість змусили трагічно перервати свої душевні страждання. То невже у виші не хочуть з’ясувати справжньої причини трагедії, щоб зберегти свій авторитет і зняти усі підозри? Що гнітило, що мучило мою дитину — хто дасть відповідь?
Ця невідомість просто спалює мене зсередини, — продовжує виливати материнський біль Альона. — У соцмережах почала переписуватися з батьками, які зазнали таких, як і наша сім’я, страждань, чиї діти пішли з життя у військових вишах. Страшна біда об’єднала нас. Батько одного хлопця, який навчався у Львові, повідомив, що син вже не міг терпіти знущання, написав перед смертю записку і вистрелив собі у скроню.
Може, й для нас була якась записка? — почала думати я. Але нам віддали лише одяг і годинник Дениса. Його телефон ще залишається у слідчого. Спочатку був один, тепер вже інший. А чи щось з’ясують? Хоч би слідство було не для відписки, бо це для нас дуже й дуже важливо.
Заради світлої пам’яті
День похорону Дениса Вільгельма був дуже багатолюдним. Зібралися провести молодого хлопця в останню дорогу чи не всі Війтівці на Хмельниччині. Багато — приїжджих. А ось представників університету не було.
— Лише на дев’ять днів до нас приїхали десь із 10 однокурсників Дениса і, може, зо двоє старших, супроводжуючих-курсових. У той день, до речі, святкували 30 років університету. Ми могилу тут слізьми поливали, а у Вінниці — радість, урочистості — у вузі, який втратив курсанта… Це не по-людськи.
Щовечора молюся і прошу: «Синочку, прийди до мене у сні, скажи, що сталося? Хто винен, що більше тебе немає з нами?» — не стримує сліз мама. — На похороні я нічого не бачила, не чула. Лише — свого сина в домовині. У нього таке густе волосся було… І сам він — такий гарний… Найкращий, найдорожчий…
Ми виховали його доброю людиною, але не змогли, на жаль, підготувати до того, що світ занадто жорстокий. І ця жорстокість у випадку з Денисом перемогла. Та все ж заради світлої пам’яті сина ми зобов’язані розкрити таємницю, яку він забрав із собою.
Нагадуємо, що вранці 11 листопада Вінницю сколихнула страшна новина. З мосту кинувся юнак, очевидці терміново викликали рятувальників. Вони та медики намагались врятувати життя хлопцеві. Але по дорозі до лікарні він помер.
Коли верстався номер газети, стало відомо ще про одного чоловіка, що стрибав з мосту у Кам’янці - Подільському. Жаль, що в час війни саме так безглуздо обривається життя українських чоловіків у тилу. Але для кожного такого фатального кроку є причина... І її найбільше хочуть дізнатись батьки Дениса Вільгельма. Що його змусило ось так вранці кинутись з того мосту? Хто довів до самогубства їхню дитину?
Світлана Шандебура
