Замість пропозиції таки розшукати Ольгу, як просять рідні — живою чи хоча б тіло щоб повернули, редакцію почали звинувачувати у тому, що ми «очорняємо» бригаду.

З подивом прочитали якесь дивне, чесно кажучи, непрофе­сійно склепане іпсо — що ганяємось за хайпом, демонструємо «токсичний непрофесіоналізм» та «33-й» обливає брудом бригаду.

Ні, не обливаємо, а допомагаємо очиститись разом із рідними тих, хто там служить, від недобросовісних вчинків та дій окремих людей. І хочемо допомогти знайти вашу бойову посестру. Чи дізнатись правду, що з нею сталось. Вам допомагаємо і її рідним.

Статус у нас такий і обов’язок журналіста. Невже того, хто писав цей пасквіль на медіакорпорацію, яка не раз визначалась кращою в Україні — «33-й канал», не цікавить доля вашої медсестри, яка врятувала життя десяткам воїнів і пережила те, що штабістам, які так щедро розсипаються ярликами, і не снилось…

Значить, Магура, тобто Ольга Шаргородська, в розшуку, сзч, з 1 березня напевно, вже навіть дезертир…так?

Але чомусь з часу зникнення, як стверджують рідні, ще 19 листопада, і вістки не подала, що жива? По-вашому, ми мали «послати» і не вислухати згорьованих рідних, бойової побратима — вашої! Діти якої більше 3-х місяців не отримують ні коштів, ні вісток від мами? А у сина — хворе серце! Бо вона заплямована клеймом сзч?

Чому ж ви її не шукаєте?

Може, це ми нагороджували Ольгу орденами і медалями, а не командування за подвиги?

Може, просто так їй Головнокомандувач Сирський подарував іменний годинник?

Щось, хлопці, у вас так легко усе — вчора герой, сьогодні безслідно зникла втікачка?

І ще затикання рота журналістам, обливання брудом видання, яке так само добросовісно веде інформаційний фронт і з якого половина колективу пішла добровольцями захищати Україну, в тому числі і у ваш підрозділ, — це не лише непрофесійно, але й як перешкоджання професійній діяльності розцінюється законодавством.

То, може, краще все-таки діяти професійно?

Ми ж процитували (дослівно) офіційні звернення рідних до Генеральної прокуратури, Офісу Президента, згідно зі ст.10 Конвенції прав людини, рідні зниклої мають право на свої думки і судження, припущення. Як і вести власне розслідування. Хіба ви не знаєте, що зараз відкрита інша кримінальна справа — про замах на вбивство Ольги?

Повірте, некомпетентності в публікації мало, зате все більше закрадається тривога, що там міг статись якийсь злочин. Якщо така реакція!

Тому давайте разом доведемо, що це не так — якщо Ольга у СЗЧ, то розшукаємо її — для рідних це буде щастя. Бо ж вони підозрюють, що з нею сталась біда.

Хтось, хто писав таку цю швидку відповідь із звинуваченнями нас, журналістів, не вгледів, що там є чітке звернення — редакція готова вислухати вашу точку зору. І те, що відповідь кудись там направлена — нам не підходить. Бо журналісти, згідно з чинним законодавством, мають право вести власні журналістські розслідування.

І рідні просять, щоб той офіцер Богдан, який востаннє бачив її і жив в одній хаті на місці дислокації, так само зняв до своїх дій запитання і пройшов такий же поліграф.

Безперечно, якщо він не відчуває вини та причини загадкового зникнення Ольги, то це однозначно зробить.

Тому, користуючись нагодою, наша редакція просить керівництво в/ч це звернення вважати офіційним і пошвидше зняти всякі підозри. І допомагати батькам дізнатись правду.

Бо ви і ми однозначно служимо народу України! І він має право знати — що відбувається з тими, хто їм служить, і там, де вони служать. Бо вони захищають країну, на жаль, і ціною власного життя.

З повагою колектив
редакції «33-го»

Вірш, який написала Ольга на фронті

Дівчинка;  кучері, бантики, в рюшиках платтячко…
Радісні вогники сяють, в очах мерехтять.
Частіше знаходиться привід для посмішки,
майже не плачеться,
Дівчинка вірить у казку і диво, дівчинці п’ять.
Дівчинка зранку збирається в школу,
ввечері піде на танці.
Перші обійми, тамовані подихи, стишене серцебиття.
Її шлях дорослий лише розпочався –
дівчинці чотирнадцять.
Вона вірить в добро і щастя та в безтурботне життя.

Першу цікавість сприймає, наче любов єдину,
Віддає все, що мала, душу відкривши навстіж.
Ще хочеться вірити в казку, та час годувати сина.
Дівчинка грається в жінку. Дівчинці вісімнадцять.

Підгузники, посуд, скандали, кіно, ялинка,
Турботи, турботи, турботи… і все про інших.
Собі не належить, вона одночасно дружина,
Кухонний комбайн, прибиральниця, мати і жінка.
Дівчинці двадцять п’ять, тепер вона мати двічі.
Майже на автоматі, відточені рухи, емоції, дії.
Посмішки на свята, радість залишилась десь у казках.
Дівчинка відтепер лише в дівчинку й вірить.

На спині несе, непотрібний нікому,
досвід життєвий (в мішках)…
І тільки коли вимикається світло, день догорає,
Наодинці з собою стає абсолютно щирою,

Впівголоса, пошепки, ночі у вухо розповідає,
Як досі старається в казку і в добре вірити,
В щасливий квітень, в якийсь із років,
або чудотворний січень
І зірку у теплих долонях того, хто здійснИться,
В сакральність, спорідненість, долю, кармічність…
Дівчинка досі чекає на диво.
Дівчинці майже тридцять.

А далі усе – як мить: день-місяць-рік,
промайнули, як неминучість.
Здається, дівчинку це життя випило до дна –
зрада, образа, біль, розлучення…
Дівчинка в пікселі і з автоматом там, де іде війна.

Люди нові і нові події,
дівчинка знову вчиться дихати,
Кожна ніч її відтепер ніби перша, вона ж остання.
Кучері, бантики, бронік, міжреберні вивихи.
Дівчинка посеред болю зустріла справжнє кохання…

Приходи-виходи, виїзди між посадок – усе по колу,
Дівчинка на межі,
та вперто ще вірить у справжні дива.
Дівчинка тліє, їй власний погляд
у дзеркалі ледь знайомий.
Дівчинка досі жива попри все. Дівчинці 32.