На розтині — тіло звичайного чоловіка. Інфаркт. Другий. ❗Перший проігнорував — бо “не на часі”.

Бо треба було заплатити за навчання синові, докласти на ремонт, доклеїти шпалери в кухні.

Розріз шкіри — тонкої, як папір.

Ребра — мов грати, які довго тримали всередині біль.

Серце — виснажений диригент, що вів оркестр виживання без аплодисментів.

Печінка — мовчазний свідок вечірнього “100 грамів”, коли ні з ким було поговорити.

Шлунок — архів проковтнутих образ і фраз, які хотілося крикнути, але “не можна, бо діти чують”.

Підшлункова — згоріла від дешевого цукру і стресу.

Мозок — суцільне кладовище мрій:

“Коли-небудь куплю мотоцикл”

“Навчуся грати на гітарі”

“Поїду на море, але вже після того, як…”

Та «після» не настало.

Бо поки він боровся за майбутнє інших — у нього самого не лишилося теперішнього.

Причина смерті — офіційно: серцева недостатність.

Але я вам, як лікар, скажу чесно: він помер ще до цього.

Тоді, коли почав себе викреслювати.

Коли почав жити потім.

Коли зник з власного життя.

Майбутнє таки настало.

Прийшло. Без фанфар.

Просто ввімкнуло світло, підключило Wi-Fi і сказало:

— А чого дід не дзвонить?

— А чому в шафі одяг старий?

І ти раптом розумієш:

Ти був фундаментом.

Але ніхто не розглядає бетон, коли ходить по плитці.

Цей пост — не про смерть.

Цей пост — про життя.

Про те, що жити треба не “з понеділка”.

І не “після того, як виплачу кредит”.

Жити — це діяти сьогодні.

Це бути в кадрі, а не тільки оператором чужого щастя.

Це не чекати, поки тебе хтось оцінить, а відчути себе живим зараз.

Бо на розтині, повірте, ніхто не питає:

— Скільки він заробив?

Питають інше:

— Чому так рано?..

Ми згораємо, щоб іншим було світло. Але світло ніколи не озирається. Йому байдуже, хто став попелом — воно просто світить далі.

Пам’ятай:

Не губи себе у чужих історіях.

Залишай себе — у власному житті.

Ти потрібен не тільки їм.     Ти потрібен — собі.

Нехай небо буде мирним. А ти — живим. По-справжньому живим.

Юрій Черній